— На який контроль? — питає.
— То вже є наша річ, — відповідає пан солтис. — Ми мусимо знати, що тут, греміяльно, робиться та оґулі, як у школі господарка йде, тому хочемо звізитирувати обі кляси.
Новий управитель, річ ясна, далі нічого не розуміє, але здвигає раменами і каже:
— Про мене, каже, візитируйте, тільки поспішайте, бо мені ніколи. Я, каже, за годину мушу бути в місті на конференції.
І тиче в руку панові солтисові ключ до першої кляси, а сам біжить допити сніданок.
Члени „Комісії Трьох” з місця приступають до виконування своїх обов’язків. Зазирають члени Комісії та кукають в уключину, щупають клямку, термосять завісами, повзають на черевах попід лавки, заглядають теж, при цій нагоді, і під катедру та вигортають повними пригорщами ввесь попіл із грубок. Ставлять під знак запитання віродостійність та наукову витриманість геліоцентричної системи, пробуючи, чи дерев’яний ґльобус крутиться довкола осі.
В тому ж часі новий управитель, вже одягнений в подорожню бунду, позичену в о. декана, і взагалі, приспособлений до дальшої дороги, стоїть в сінях, мов на жужлях і горить від нетерплячки, — коли те все скінчиться. Врешті терпець йому вривається, він впадає до кляси і каже:
— Панове, ану, виходьте з кляси, до дідчої мами, бо я замикаю школу і їду!
Пан солтис, зовсім не кваплячись, висуває на денне світло розкудовчену голову, удекоровану павутинням, як „Дом Людови” прапорами в свято 3-го травня, та й каже:
— Лєґальни, лєґальни, пане керовнік! Насамперед я хотів би поспитати вас, що це за порядки? Клямка зламана, замок відірваний, лавки порізані колодачиками, в печі — руштів нема, а за печею — дивіть, скільки павутиння! — і пан солтис кивнув пальцем на свою закосичену павутинням голову. — Пане керовнік, абисте знали, що я піду з такою головою як із доводом, на скаргу до самого шпектора!
— Ач, який вчений! — добавив з боку пан радний Трохим Околіт. — То колодку до дровітні зараз прибив, а дурної клямки до шкільних дверей прибити не вміє!
Новому управителеві в цю ж мить все стає ясне, як найясніший соняшний день, одночасно він відчуває в своїй душі палке, непереможне бажання — дзенькнути когось в ухо.
Однак він геройським зусиллям вгамовує в собі ці гарячі пориви свого серця, розщіпає бунду, витягає годинник, і каже:
— Панове, мені ще залишилася всього-навсього година часу. Там, на санях, сидить пані навчителька і мерзне. Коні стоять на морозі і мерзнуть. Фірман нетерпеливиться і також домерзає. Панове! Ви хочете йти із скаргою на мене. Можна до шпектора, можна і до самого пана міністра. Коли ж до шпектора, то я молю вас, панове: сідайте зі мною на сани, я вас туди завезу, бо й сам до нього їду!
— А мені не хочеться! Ха, ха, ха! — злобно зареготався пан солтис і демонстративно розвалився на лавці. Очевидно, вслід за ним, поприсідали теж панове радні, а визначний власник расового бугая й машинової молотарки, пан Гарасим Зазуля, каже:
— Го-го, пане директоре, то не з Грицем справа. З нами вам так легко не піде. Ми в тій школі були трохи скорше за вас. Ви, ще може, і не казали на хліб „папа”, як нам уже на тому градусі латали прутом шкуру. Ану, попробуйте нас звідси вигнати!
Новий управитель ще раз дивиться на годинник і бачить, що є три чверти на восьму без двох хвилин. На дев’яту заповіджений початок конференції. До міста добрі коні йдуть годину…
— Панове, я питаю вас востаннє: вийдете з кляси, чи ні?
— Ні, не вийдемо!
— Не вийдете?