Це говориться голосно, щоб усе подвір’я чуло. Вже в права й силу знову входить партквиток.
Кипить робота і в Мирона. Усі гуртом, уже не ховаючись від сусідів, а з совєтським патріотизмом копають льох. Залізна скриня таки мусить бути всаджена туди. Фронт має бути по Дніпро. Може всіх виженуть, може все згорить, а що сховають у залізній скрині, те буде ціле.
— Прийшов попрощатися! — привітався Максим. — О, я бачу, ви думаєте ще сто років жити!
— І ви їдете?
Мирон радить все ж не їхати нікуди.
— Подумайте ще. Краще буде вам, як зостанетеся.
Максим всміхається. Та він же й не їде нікуди, крім на село. Куди їхати? По що? Але й у Києві страшно зоставатися.
— Не їдьте тільки поїздом, — навчає Мирон. — Дуже бомбардують поїзди. Партизани прив’язують канати до ніг волам і до рейок. Як іде поїзд, то воли розганяють у два боки і вагони перевертаються
— Тут будуть ще з собаками виганяти людей, — також лякає Максим. — В Києві буде такий бій, що навряд, чи хто живий зостанеться.
— Ну, що новенького? — з нудьговитою інтонацією питає Мирон, міняючи тему. Він ще хоче новенького.
— Наче нічого такого, — в тон йому Максим, — Евакуація Харкова, це ви вже давно знаєте, Ромодан…
— Ну, то що? Це собі Харків евакуюється. До нас ще далеко…
— Але ж фронт уже під Київ підсувається…
— Все може бути…
— Ага, от ще чув, що Молотова й Сталіна вже нема.
Мирон робить міну, ніби він надзвичайно здивований. Максим йому розказує, власне, те, що почув десять хвилин тому від Жені, поки Мирон працював у поті чола в льоху. Докладно: в більшовиків дві течії, у німців теж — надзвичайне засідання райхстаґу і мали скинути Гітлера, путч… Та Гітлер не захотів, убив когось там на засіданні… Женя розказувала те, що батько її говорив.
Мирон все це слухає, з новин дивується й підтакує:
— Може бути… Треба вже щось подумати…
Головне ж, вразила Максима та недоумкувата щирість, з якою Мирон слухав ці „новини".
І справді. Тепер уже знов одне одному не вірить, не знаєш, хто свій, а хто чужий. Свобода слова утікає, вступає в права совєтська конституція.
ebooksa