Біля машини стоїть Мар"янин колишній сусіда, Рейнгардт, із сльозливими очима. Мав він виїхати разом з фольксдойчами, там одні приобіцяли його взяти, а як прийшлось, — не було куди, два вагони повні речей… Ради Бога! Я ж — українскій артіст!
—Та куди? — питає Загнибіда. — Нема місця!
— Лишайтеся! — заспокоює Мар’яна. — Скажете, що ви артист російської драми, вам нічого не буде.
— Заспокоєний порадами, Рейнгардт склав свої зморшки в улесливу професійну посмішку й на прощання навіть помахав капелюхом. Все одно, треба буде кидати мешкання, а він зовсім і не думав їхати, він так просто спитав, за інерцією просить, думав, може підвезуть десь за Київ… А їхати? Ні, він любить Росію, в Києві виріс, любить «українскіє песні і сало»…
—Тепер, якщо нічого не трапиться, може якось виїдемо. Поганяйте! З Богом! — десь попереду біля шофера каже Гнат.
Машина увіллялася в потік, у один із цих чотирьох рядів машин, що шалено женуться в напрямку Святошина.
Увісні, без почуття, що назавжди із Києва, у тополеву безвість вирушає Мар’яна, у нікуди. Але… яке не страшне майбутнє, а треба в нього врізуватися.
Все дальше й дальше втікає назад заворожений страхом, похмурий Київ, — до свого неминучого завтра.
ebooksa