Хрещатий яр

Але все ж вона ось „рипається”. Її душа не настроєна до миргородської затишности. Назустріч небезпекам! І от уже частину дороги зробила, найголовнішу. Вирушила. Вона ось на станції у всьому своєму спорядженні.

Чи ходять ще пароплави? Всі мости на Дніпрі бомбить. Всі великі міста, всі станції. Але — що буде!

Панічній дамі в чобітках з миргородського болота зовсім не треба носитися з дитиною. Були ще тут дві її помічниці-сестри й колиска. Вона й так має жалюгідний вигляд, дитина могла б і в колисці лежати. Але їм треба до Києва, вони вирішили добратися за всяку ціну... О, ще такі неприкаяні знайшлися, як Мар’яна.

Вони бояться в цім Миргороді. Самі жінки, вони занадто почувають себе чужородним тілом, жидівками. Миргородське оточення видається їм неприязним, ось найняли хату, їм навіть не дали соломи, вони валяються на голій землі. Ось поблизу пиячать якісь хлопці, ще прийдуть їх поріжуть? Вже помирати, то в своїй постелі. Мети в них, спантеличених, відгублених, не було. Кожної хвилини вони перерішували. Ї дьмо до Полтави. Ні, до Дніпропетровського. До Бахмачу! Але удома була постеля.

У розгублених сестер є дитина, тому їм легше ведеться. Вже ось дістали вони записку, без якої в вагон на Київ не пускають. А Мар’яна не може такої записки дістати, в порожні санітарні вагони, що вертаються на фронт, заборонено брати будь-кого, то тільки тим із дитиною робиться виняток. Жадних інших поїздів на Київ нема. Отже, хоч мета в неї певна, пляни могли мінятися щохвилини. Гаразд! Якось до Ромодану добереться, там до Кременчука, там хоч до Черкас допливе, там… Вже Мар’яна канючить дозволу хоч до Ромодану доїхати. “Можна подумати, що це — тисяча кілометрів! Сідайте!” — добродушно махнув милостивий товстун-начальник рукою. І три сестри радіють, що їх більше в вагоні, на радощах і Мар’яна викладає їм свої пляни. До Ромодану, до Кременчука, до… — „Може й ми так поїдемо?” — перерішують уже сестри, їм страшно самим. — „Невідомо ж, куди цей довезе, може тільки до Гребінки, а то — проклята станція, і в мирний час із неї нелегко вибратися”. І вже сидять гуртом, угадують. А може й пароплави вже не ходять, тепер щохвилини все міняється…

Але, Боже мій, як у Ромодані сходити? Коли їхала сюди десять днів тому, читала на стелі: „Вєра! Іщі меня в Саратове”. Тепер замість станції — купа глини, скла, цегли й дерева. Як везе, хай уже й далі везе. Хай уже надивиться Мар’яна на цей відремонтований у Харкові, після збомбардування в Козятині, санітарний поїзд, на цих молодих санітарок із вадливими очима, що й сміються, й плачуть разом. Сміються розтлінним смішком, співають під гітару, яку возять із собою, а плачуть також відразу. „Тут бомбить, тікати хочеться, а всміхаєшся до пораненого, заспокоюєш, в самої ж серце мало не вискочить”. Сльози на очах від спогаду, що половина поранених у Козятині згинула, а тут же відразу — вадливий вогник у очах: прибігла подружка кликати на розваги з патефоном. Забуто за козятинські кошмари, недокінчено автобіографію (героїня Хасана, чоловік убитий у фінській війні, дитина в Харкові), вона біжить, з вадливим вогником у очах, веселитися.

Санітарам же, видно, набридли ці, вони шукають „свіжих бабів” по темних вагонах. „Легше на поворотах!” — ображається на це дама з дитиною. — „Я не звикла, щоб при мені грубо висловлювалися. — Яка я вам баба?” “Ну, чорнява!” — добродушно згоджується санітар, а за хвилину приносить окропу та для дитини бісквітів, цукерок.

Війна! Тут і смерть, і розтління, і грубі звички, і ніжна жалість,..

Ох, ще Гребінку якось узяти, — думає собі Мар’яна, діждавшись світанку в тому небезпечному, темному вагоні з „свіжими бабами". Може ж цей поїзд піде просто на Київ, ото було б щастя! Серце упало, як зайшов той товстун і офіційно, дивлючись на горішню частину стелі, крикнув: „Немедленна ачістіть ваґони”...

Юрби облягають Гребінку. Тільки від одного цього можна розгубитися. А ще більше — від жаху на лицях при словах, що ти хочеш до Києва. „Там же вже ні душі нема! Всіх уже вигнали! Київ щодня бомбардований!” — кричить якась на Мар’яну й її попутниць. Друга, з червонохресною торбою через плече, показує всім чорну, як земля, сорочку й плаче. Це все, що вона має. Її послали відпровадити колону малолітніх правопорушників, вона відвела, а тепер не може добратися додому.

Сестри з бебехами, дитиною й возиком знов запаморочилися. „Їдьмо до Полтави!" — одна каже. — „Тобі треба було з дитиною в Миргороді сидіти, а ми б самі до Києва поїхали”, — друга каже. І справді, як вони з усім оцим влізуть у вагон, коли треба літати по всіх коліях кілометри, випитувати, який на Київ, знову пробиватися до військового коменданта станції за дозволом, знову шукати перекоченого на інші рейки поїзда, з боєм і спритом сісти, поки не втік, бо тепер поїзди на станціях не затримуються. Коротше, — чудо таке сталося і та, що лякала так дуже, також сиділа разом із військовими, із замученими, спантеличеними докраю сестрами, з возиком і з Мар’яною. На Київ. Магічне слово — Київ.

Поїзд ніде не спиняється, мчить скажено-перелякано, мов від чогось утікаючи. До Києва пригнався він, не встигли віддихатися вони від гребінківських хвилювань.

Але це правда. В Київ уже не впускають. Лише до Дарниці. Дарницький ліс закиданий протитанковими спорудами, порубаними безладно деревами. Ночувати в вагонах не можна, до станції Дарниця кілометр, до трамваю ще три кілометри. Що ж робитимуть миргородські утікачки, чи доберуться вони коли до своєї постелі?

Але Мар’яна вже далеко від трьох сестер. Із страхом наближається до трамваю. Чи ходить? Чи завезе у Київ? Чи справді Київ замкнений? Нікого не впускає?

ХХ.

Максимова мрія здійснилася. Він, інженер київського авіозаводу, не евакуювався в Сибір, а сидить в Україні за селянською хатою із зав"язаними назад руками і дивиться на криваві плями на стіні, бризки мозку. Недалечко починається вишнячок, у хаті сидять німецькі офіцери з перекладачем і вирішують його долю.

Він у полоні.

Правда, поки дістався він до цієї мрії, багато чого надивився. Бачив він загибіль кінного ескадрону в долині, що її залив Дніпро, коли він після висадження Дніпрельстану-греблі вернувся на свої давні місця. Бачив шахти Криворіжжя, залиті разом із повною зміною робітників. Бачив, як обливали бензиною ешелон із своїми ж пораненими й підпалювали, — щоб не дісталися ворогові. Бачив, як розстрілювали за містом цілу тюрму. Бачив, як ішов у воду міст разом таки з піхотою. Бачив, як перепливали на другий берег вплав, хапалися за човни із щасливими, а щасливі відсікували руки потопаючим, спихали назад у воду, зубами кусали. Він, коли висадили той міст, у те пекло не пішов, а… опинився тут.

Що ж робилося тут, у цім застінку між клунею і селянською хатою? Може й його мозок зараз розбризкається по стінах?

Максим так збайдужів за цей місяць пекла й вогню, йому так однаково, що винесе той німець, чи може українець у формі німецького ляйтенанта. Він чогось дуже допитувався, хто Максим, якої національности, зажадав документів, чи офіцер він, чи справді українець.