З тієї групи чи «плеяди», як колись казали, думаю, що лише Юрій Дараган та Олекса Стефанович були поетами уродженими. Та ще уродженим критиком і літературознавцем був дещо старший — Михайло Мухин. Але і йому силою обставин та наслідком тієї ж “травми розчарування” судилося заглибитися в історію політичної думки і — попутно — відкрити в ній фатальне місце драгоманівщини й Драгоманова, якого не так писаннями, як мітом було виховане й політичне сформоване старше покоління.
Ані Юрій Липа, ані Максим Грива, ані Оксана Лятуринська (пластик, емальєр!), ані з молодих — Олег Ольжич чи Микола Чирський — «уродженими» не були, як і Мосендз. Всі вони пішли в літературу тільки тому, що серед безвихідності — то був, може, єдиний вихід для дальшого ведення перерваної війни вже не військовою зброєю, лише зброєю мистецтва й культури, а зброєю поезії — в першу чергу.
Інакше Юрій Липа був би, майже без сумніву, — лікарем, біологом-філософом, для якого література була б марґінесом, дозвіллям, «нотатками». Максим Грива — чернігівський козак з походження — був би видатним військовиком. Ольжич, правдоподібно, — політиком. Мосендз, як вже згадувалось, — людиною науки і, одночасно, організатором, «капітаном промисловості». Чирський — першорядним фільмовим актором або режисером...
Але брами полоненої Батьківщини були замкнені. Поля для життьової діяльності — бракувало. А надмір енергії владно кликав як стій до національної творчості в сфері хоч би лише духової, нематеріальної чи майбутньої, України. Таким чином поставали «Суворість» Липи, «Зодіак» Мосендза, «Рінь» Ольжича, «Княжа емаль» Лятуринської і просто «Емаль» Чирського — книжки, безперечно, літературно-повновартісні, історично важливі ба й навіть «історіотворчі», але, все ж, відмінні від «фахової продукції» уродженого професійного письменника.
Як це добре сказав О. Стефанович про Ольжича-поета:
... він був більш
За сірий і камінний його вірш.
Але це саме, з певною зміною, можна застосувати й до Мосендза-письменника. Був бо він більший за свої, хоч як вартісні й історично важливі, книги. Був більший за своє письменництво, в той час коли справжній письменник увесь входить у свої книги і — поза ними — майже не існує...
Що ж, мимо того всього, вніс Л. Мосендз в нашу сучасну літературу? Чим збагатив нашу духовість?
Нагадаймо ті, на жаль, сталі «константи», що перебували й перебувають і в нашій духовості, і в нашій літературі. Сентиментальність, часом у дуже трагічній формі. Перечуленість, часом глибока й болючо-вражлива. Розпливання особистості в суспільстві, в масі, в обмеженості доби: особистість часом майже потопає в хвилях — навіть історичних і історіотворчих — буднів... Реєстр можна продовжувати далі, уточнювати, загострювати, але чи варто? Ті, хто тим цікавляться, знають самі.
І от вже перша новела Мосендза під саркастичним титулом Homo Lenis прозвучала, як громова пригадка, як приховане memento, як майже франківський гімн Характеру, Вольовості і Розуму.
Ця новела, може найповніше і найвлучніше, дає відповідь на вгорі поставлене питання. І звільняє від всіляких формальних аналіз та розважань.
... І ще хотілося б — для повноти образу — нагадати один вірш Леоніда Мосендза, підкресливши лише дату та місце, де той вірш народився:
З МОГО ШПИТАЛЮ
Любий Друже! Як кидати
Ймуть на мене глину вагку,
Прошу я тебе, благаю:
Не дозволь співать «Кру-кру».
Не хочу, щоб всі стояли,
Мов сичів облізлих зграя,
ebooksa