— Тоді хоч трохи, так з пару тижнів, потримаймо пана Антонія на страві świętego Antoniego, — знов укинув перший.
Тут Антін Перебийніс здивовано глипнув очима: звідки вони, в біса, знають, як його звуть?
— Я пропоную веселішу розвагу, — мовив сивоусий, і коли ті троє запитливо на нього подивились, він коротко кинув:
— Вовки!
Перший козак аж підскочив. Двоє других потирали собі руки.
— Оце видовище буде! Хай-но шаблюкою помахає на них! Побачимо, як собі раду з ними дасть.
— Як раду дасть, то честь і слава йому. Скатертиною йому тоді дорога в далекий світ. Аби тільки вдруге сюди не заблукав.
Лють узяла юнака, що ним так розпоряджають, ніби він був якийсь предмет, мертва річ, з якою можна робити, що хочеш. Зрештою не знав, чи брати цю розмову за поважну, чи за жарт, і рішив устрянути в бесіду.
— Насамперед, панове, треба б у мене спитати згоду чи то на купіль, чи на ґладіаторське змагання, бо справа в першу чергу торкається моєї недоторкальної особи.
Всі четверо здивовано перезирнулись.
— Пан, потрапивши у полон, збирається, здається, вести пертрактації про умови капітуляції, яка стала доконаним фактом, — повільним тоном заговорив перший.
— Мабуть, пан не здавав собі справи з консеквенцій, які мусів потягти за собою перший необачний крок його, — зауважив другий.
— Прийміть, пане, з цього приводу мої щирі кондоленції, — з глузливою вибачливістю докінчив третій, глибокий відваживши поклін у бік Перебийноса.
— Необачність не є злочинством, — знов підхопив нитку розмови юнак, — і нема на Україні того звичаю, щоб за неї катували.
— Але чи ж ваша необачність не виявила злочинницького наміру? — забрав слово той, кого називали полковником.
— Так, злочинницького наміру, за який нас ще у бурсі сікли різками, — відізвався юнак.
— От як! То вже в такому ніжному віці пан був ласий до амурних пригод, — знов укинув перший козак.
— Та ніяка амурна пригода не привела мене до вашого садка, — огризнувся Перебийніс.
— А що саме, коли дозволите спитати? — нашорошився той.
— Яблука!
ebooksa