— Ану, чи не помічник то, що мав вам сьогодні помогти викрасти панночку? — спитався один, звертаючись до Перебийноса.
Той дивився на чуже обличчя переляканого хлопця, який зі страху трусився, і сказав:
— Не знаю того добродія, але, якби потребував помочі, то, певно, добрав би собі когось дужчого, а, може, й відважнішого.
— А чи знаєте ви, панночко, цього добродія?
“Добродій” скерував мовчазний, але проречистий погляд на дівчину.
— Вперше в житті своєму бачу цього пана, — холодно промовила вона.
— Що з ним робити? — перезирнулися козаки.
— Та пустимо, — мовив старший з них. — Хай геть колесом котиться, та накажіть, щоб не швендявся вздовж нашого паркану туди й сюди без потреби.
Шмендрик, кинувши швидкий, вдячний погляд на дівчину, зник.
Запанувала мовчанка. Знизу знов почало долинати вовче виття.
— Невже ви воліли би піти на смерть, ніж одружитися зі мною? — запитала вона знічев’я.
— Та чи ж ваше щастя не варте того, щоб хтось віддав за нього життя?
— Життя за щастя моє з Антосем, — повільно мовила вона, — або вірніше, за щастя Антося зі мною.
— Гей, як сів на коня, то так драла, дав, що тільки курява стовпом, — хтось зареготався внизу.
У Перебийноса серце так і йойкнуло, він перехилився через вікно і запитав:
— А якої масті кінь?
— Каштан з білими плямами, — відказав голос знизу.
— Господи! Мій кінь! — скрикнув Перебийніс, і хвиля гніву залила йому лице.
Обурення кинуло кров в обличчя й дівчині.
— Хотів би я знати, хто він такий, отой шмендрик, що був щойно тут, — додав юнак.
ebooksa