Шофера знайшли і витягнули з-під авта: він згубив десь червону стрічку, але вираз лиця мав такий самий байдужний, як перед тим.
Самохід рушив у той бік, звідкіля вискочили кіннотчики, везучи зброю, знесену бранцями. Авто їхало, мов на похороні, і полонені йшли за ним по чотири, по п’ять; чотири кіннотники по боках, а позаду два у сивих папахах з молоденьким посередині.
Приступко глядів крізь своє віконце, аж поки всі не зникли за рогом. Як швидко то з’явилось, так швидко, як мариво, й зникло.
Під час наскоку Приступко не був певний своєї безпеки і все зиркав на дерев’яні сходи в сінях, що провадили вгору, однак цікавість перемогла, і він, трохи здригаючися, з нерівним віддихом, стояв увесь час коло малого, як долоня, віконця і дивився.
Тепер вулиця була порожня, ніхто живий з бійців не зістався, ніхто з забитих не рухався, ніхто не виходив з мовчазних домів, а літератор стояв коло хвіртки, як прикутий.
І раптом аж жахнувся, гамуючи скрик: хтось у півсутіні сіней торкнувся його рукава. Се був якийсь молодий чоловік, що вийшов з сутіні сіней.
Приступко подивився на нього неспокійно, але той цілою своєю істотою висловлював просьбу пробачити йому.
— Чого ви хочете? — голос Приступка був хрипкий.
Молодий чоловік попросив вибачення, але вже словом, і нагадав Приступкові, що вони знайомі, «хоч ви, може, й забули» — додав, він із тою несміливою усмішкою, яку Приступко звик бачити в редакції у початкуючих письменників.
Тут прийшла черга на Приступка чемно усміхнутися, хоч він не пригадував стисло, де бачив молодого чоловіка, і він простягнув втішеному юнакові руку до привітання.
Молодий чоловік попросив редактора «зробити йому честь і відвідати скромну хатинку, бо сьогодні уже не вперше б’ються на сій вулиці: недалеко стоять наші кінні стежі, а в сусідніх кварталах — червона гвардія».
Молодий чоловік мешкав невисоко з сестрою, жінкою негарною і мовчазливою. Двопокоєве помешкання було чисте і привітне.
Мов збагнувши таємні думки літератора, молодий чоловік запросив його до столу, де парував борщ.
Під час обіду заспокоєний Приступко приглядався до свого господаря. Молодий двадцятькількалітній чоловік поза працею в конторі ввесь вільний час віддавав літературі. Його трохи булькаті ясні очі блищали задоволено, коли по обіді він показував Приступкові свою бібліотечку. Там переважали кольорові томики новітніх письменників.
Він щораз сміливіше засипав Приступка питаннями з літератури.
Приступко сів вигідно на софі і почав говорити своїм низьким голосом, потрясаючи сивавою головою; він говорив, упиваючися прізвищами і самим собою, він борзо обрисовував зустрічі і постаті літераторів, усміхнувшися до одного, обурившися несправедливостями в житті другого, поклепавши по плечу третього, а декого навіть покаравши раптовним: ех! – і мовчанкою.
Сам Приступко, як і більшість українських письменників, був чистим ліриком і свій ліризм тепер із приємністю виявляв і підкреслював. Се було щось, якби стара панна оповідала про свої бали молодості.
Раптом Приступко замовк, може змучився, і підійшов до замкненого вікна, що виходило на вулицю.
Вулиця була порожня. Торохкотіння ставали ніби ближчими в зростаючих сутінях. В тих сутінях мусило сеї ночі багато полягти.
— А все ж треба йти додому, — сказав на голос Приступко і дуже легко згодився зістатися у молодого Єрлеця на нічліг.
ebooksa