Дорослі — з кулеметів, а підлітки до іншої забави – пускають ракети: блакитні, пурпурові, зелені, червоні. Осліплюючи, смугами перетинали вони заівмерле, повне погрози, душне небо.
Спинились Моренко й Матюхан перед сквером.
— Гарно! — кажуть.
По сигналізаційних ракетах пустили діти відразу, може, з сотню інших ракет, до освітлювання терену.
Ясно так стало, як вдень, як би небо великими лампами зацвіло. Ціла Новокінна площа тішиться.
— Шпарнули фраєри.
Та не так воно й добре. Для тих, що в сквері лежали, — непереливки. Бо почали падати на почорнілу від людей траву тяжкі, олив’яні бруси перегорілих ракет. Падали з неба рясно, тільки — гуп, гуп.
Солдати й не лайнули, жінки й не крикнули, — зірвались раптом, розпорснулись по площі, підвиваючи. Бігли рядами білі, як привиди, у металевому, білому світлі.
Біжать важкі, розхристані. З-під брам до них сміються, а вони вже лаятись почали. Побачили солдати двох хлопців з рушницями — кулаками грозять здалеку.
— Ви, жовтоблакитники, ви хочете війну далі робити, — не дасте порядним людям і полежати. Кидай зброю, такі сини!
Матюхан, презирливо, — щоб ти не попробував зараз тої зброї. Минулося вже ваше, дезертири, воїнство христолюбиве, російське!
А сам за рукав Моренка тягне притьмом:
— Ходім до скверу. Бачиш, утихомирилося вже.
І дуже цікавий підходить до скверу. Там кільканадцять тіл темніє на траві. Не знати, чи такі відважні, чи п’яні.
— От тобі, — каже Матюхан, нагнувшись над одним, — от тобі й смерть. Чого ж її боятись?
І не дивиться на мовчазного, глибоко затривоженого Моренка.
Дивиться жовтим поглядом у важке, гнівне небо, що мутно відбиває в собі заграву великого міста, і вхлинає вистріли, невмовчні, нав’язливі, настирливі вистріли...
Смерть підлітки тоді скрізь відчували. Учились арифметики, перелічуючи прізвища забитих на шпальтах газет. Знали мови з гострих військових команд чужоземних відділів. Географію Європи знали з пожарищ і битв. Знались на марках рушниць краще, ніж на поштових марках. Довкола шпиталі були переповнені — багато воєнних калік ходило вулицями, і повно було жінок у чорному, що йшли, не зводячи очей. Ворожі крейсери робили напади на порт, а щоночі в місті ждали нальоту цепелінів. Прибережні міни зривалися з ланцюгів і вибухали на пляжах, нищучи здивованих і цікавих купальників.
Вуличками підійшли Моренко й Матюхан до домівки «Січі» — колишнього російського гімнастичного товариства. Бігом побігли на збірку.
У залі, широкій, як манеж, і високій на два поверхи, по посипаній піском підлозі маневрувала чота «Січі» — селянські сини й діти передмість, молоді бухгалтери і гімназисти.
ebooksa