Неочікуване сталося. Як був у русі, так раптом спинився есей. Уступився з дороги, наче звільняючи Єгохананові шлях, і подивився на нього своїм довгим ласкавим поглядом. Єгохананові стало ніяково за свої вигуки і тверді слова, бо глибина й ласкавість цих очей не заслуговували їх. Указуючи рукою поперед себе, асаїн промовив таким самим ласкавим голосом, трохи лише важкуватим, як у людей, що довго мовчать:
— Показуй шлях, юначе!
Єгоханан забіг наперед і ще встиг побачити, як здаля наближався Закхій. Але не хотів чекати. Ще в стані піднесення прудко обернувся й повів асаїна до Закхієвого дому. За собою ледь чув тихі кроки босих есеєвих ніг.
МІНЕРВА
Ще того весняного вечора, року Божого 1750, з’їжджаючи в почоті полковника Вишневського з закарпатського нагір’я до Угорської рівнини та побачивши далеко на обрії Токайську гору, — відчув нараз Григорій Савич Сковорода, що він у Токаї довго не затримається.
Вдивляючись здаля в трикутник злиття Ляториці й Бодриги, де в серпанку передвечірньої імли маячіло місто, пригадав собі Григорій Савич, що це почуття тимчасовості було охопило його вперше перед багатьма роками. Це було такого ж весняного вечора, коли він, натхненний жадобою знання юнак, ступив із тремтінням серця на зелене подвір’я Київської Академії, від якої очікував, що ось-ось одімкне йому всі двері від скарбниці знань і чеснот. Але нічого з тих надій не справдилося, і мав рацію таємничий голос, коли шепотів йому тої хвилини: «Не тут, не тут...».
Цей же самий голос торкнувся знов душі за два роки пізніше, коли, покинувши Академію, подався він до «Північної Пальміри» — Петербургу і з-під повсті кібітки побачив, мов тую осторогу, гострий шпиль адміралтейства. Той голос дуже вразив його. Бо ж він з такою радістю залишав був осоружні стіни Академії та подався в широкий світ. Ні, передчуття таки мало правду, бо швидко переконався придворний співак, що не серед петербурзької імли, не під зеленкувато-синім небом півночі, не в ласці чужої цариці й відчуженого гетьмана знаходиться тая життєва вісь, якої так палко прагне його душа.
І ось він назад повернувся до Академії, ще раз чув той сам голос остороги, щоб по-друге покинути свою «Альма матер» і податися нарешті до чужих земель. Приймаючи пропозицію полковника Вишневського їхати як перекладчик з царською місією за кордон, —– чекав з тривогою Сковорода, що ось-ось озветься в нім знов знаний внутрішній голос і нагадав своє осторожливе: «Не тут, не тут!...» Але нічого не сталося й він з радістю вирушив у далеку путь.
Одразу, на перших кроках по тих землях Священного Римського Цісарства, через які йшов шлях місії, очікував Сковорода, що побачить новий, інший світ, радісніший, ніж у себе вдома на Україні або й на Московщині, де “багатому кланяються, а бідного зневажають, неукові дають нагороду, а вислуга годується жебрацтвом, розпуста пеститься на м’яких перинах, а невинність томиться за ґратами”.
Та ніякої особливої різниці між чужиною й батьківщиною не помітив одразу Григорій Савич. На перший погляд, йому навіть здалося, що тая чужина і бідніша, й сумніша, ніж його Україна. А сталося так тому, що дорога місії йшла через Червлену Русь, захопила глухий кут Польщі, а після пішла серед буйної природи забутої Богом і людьми Угорської Русі.
Але своє розчарування він ще скривав. Європа — велика, й серед багатьох королівств і народів знайде таки він можливість пізнати мудрість, справедливість, всі чесноти життя, що роблять людей достатними, щасливими та розганяють темряву, гноблення й визиск... Не озивався й голос остороги, ніби підтримуючи надію, що все бажане знайде він за цими кордонами, які так давно прагнув переступити. Тому й радісно виїхав Сковорода до Токаю, але коли той голос озвався знов, — то видалося йому місто чужим і байдужим.
Та день за днем утікав од приїзду до Токаю, а Григорій Савич потрохи втягувався в свої обов’язки. Бо не так дяківські повинності при старій Токайській церкві, як її цісарська влада передала для вжитку місії, як перекладчицька праця відбирали від нього багато часу та уваги й не лишали місця для інших думок.
Місія Вишневського була вислана за кордон для закупна вина для царського двору й православних церков, а також, щоб узяти в оренду російського уряду кілька славних токайських винниць. Це вимагало від Вишневського багато турбот, розмов, оглядин, торгів, умовлювань і відвідин, при яких товмачем завжди мусив бути Сковорода. Бо зі своїм знанням лише французької та московської мови, почував себе Вишневський цілком безпорадним серед того многоязичного Вавилону, яким видався малий Токай навіть і поліглотові Сковороді.
Стало чимось звичайним, що одної й тієї ж години мусив часом Григорій Савич перекладати й галасливий потік слів токайського жида, в устах якого знайома німецька мова здавалася чудернацькою плутаниною й кучеряві латинські періоди освіченого угорського шляхтича, й віденський діалект присланого до місії з Відня урядовця. Доводилося часом зібрати й розгублені знання й старої гебрайщини, але найчастіше доводилося перекладати з тої, йому здавалось мішанини слов’янських і угорської мов, серед якої пізнавав він yсі первні всіх слов’янських язиків, але свойого „язика малоросійського’’ найбільше.
З Вишневським довелося об’їхати Сковороді цілий довколишній край, подивляючи славне Токайське винарство, оглядаючи орендовані винниці та приглядаючись до людей, звичаїв і природи Токайської околиці. Опинившись за містом, брудним і по-жидівськи метушливим, переносився враз Григорій Савич у свої рідні Чорнухи на Лохвиччині. Тая ж жарка блакить літнього неба здіймалася над Токайськими винницями, як і над ланами Полтавщини, білі русинські хати здавалися перенесеними сюди з його рідних Чорнух, так само майоріли золоті соняшники й маячили на обрії довгі журавлі криниць та розмірно коливалися в ярмах зустрічних возів круторогі угорські воли. І посполитий люд околиці був усім, усіма проявами свого життя той самий, що й на Україні. Він лише під угорськими магнатами зазнавав й обман і презирство, зневагу й визиск, все теє, що, відчував Сковорода, зазнає швидко і його батьківщина в недалекій уже панщині.
Як поступало літо, жарке й промінисте, зменшувалося Сковороді роботи. Праці по винницях були скінчені, церковні служби раз на тиждень не вимагали багато турбот. І тепер Токай почав здаватися йому остаточно чужим і знов потягло його до широкого світа.
Від недоученого клирика, що був токайським міським писарем, довідався нещодавно Сковорода про славне задунайське місто Тирнавія, або Трнава. Має бо це місто пребагато гарних костелів, по них чудотворні образи, жиє в нім багато вчених богословів і філософів. Та ще більше відоме воно своїм університетом, що його перед століттям заснував славний Петро Пазмань і дав у введення єзуїтам.
Але ані костели й чудеса, ані чесноти єзуїтського ордену й слава «слов’янського Риму», як іноді, натхненний старим токайським, називав Трнаву писар, — не цікавили Сковороду. В іншій формі й іншій обрядності знав це все Григорій Савич вдома. Вельми цікавив його лише університет. У церковному архіві знайшов він і стару, безліч разів дерту і знов ліплену мапу Угорщини, оздоблену красним, кучерявим написом: «Спеціяліс Маппа Ґеографіка». На ній у куточку причаївся й чотирикутник з написом Тирнавія. Григорій Савич повісив мапу на стіну й усе частіше почав придивлятися до неї, міряючи віддаль від Токаю до Трнави... Але все не міг відважитися.
Аж одного вечора, коли по південному швидко спадав смерк на затихлу околицю, узяв Сковорода, виграючи на своїй нерозлучній сопілці, один давно вже забутий акорд. Щось у тих нутах було такого, що враз розбудило в нім усі надії, які покладав він колись на за кордон... І Григорій Савич усвідомив собі, що в Токаї нема вже чого йому робити, нема чому вчитися, нема чого сподіватися... І того ж таки вечора просив він Вишневського, щоб відпустив його з Токаю, навіть зовсім звільнив від служби.
ebooksa