Тим словам повірив цар і вельми сумний і розгніваний був на свою царицю, проте таїв те в собі до відповідного часу. Коли ж настав час родити жінці, народився хлопчик. Замість того щоб радіти через народження сина, батько, сповнений суму, вогонь великий розпалив і вкинув дитину в полум"я. Всемогутній Бог, оберігаючи немовля чудесною своєю силою, зберіг дитину у вогні неопалимою, живою і цілою. Ще ж і те дивно було бачити, що хлоп"я у вогні малі й слабкі рученята долоньками склавши, піднесло до неба, наче до Бога молячись. Те бачачи, батько вельми здивувався і вжахнувся, і пізнав, що був зваблений від диявола. Коли ж вийняли дитину з вогню неушкодженою, явився цареві ангел Господній, суворо на нього сварячи, що повірив звабливому підступу ворожому. Він звелів, кажучи: "Візьми дитину і неси її в пустелю, куди тебе Бог наставить, бо та дитина буде великим другом Божим, назви йому ім"я Онуфрій". Цар же, не гаючись, встав і, дитину взявши, Божим провидінням проваджений, пішов до гір і пустель Єгипту. І зустріла його олениця біла, послана від Бога, щоб годувати молоком дитинча. Та олениця прибігла до царя, припала до ніг його, наче кланяючись, і приєдналася до них, ішла з ними і годувала дитину своїм молоком. Це бачачи, батько дивувався дивному Божому провидінню і промислу щодо дитини. І говорив: "Нині знаю, що цей мій син має бути другом Божим". Коли ж ішли довгий шлях, дійшли до тиваїдських меж у краю єгипетському і до града Єрмополя прийшли. Був же там монастир не дуже далеко від града, на місці усамітненому й гарному, називався Єритський. У ньому було сто добродійних ченців. І наказав Бог цареві, аби там віддав сина свого. Коли ж цар прийшов до монастиря того, авва обителі здивувався цареві, що з Персії до них прийшов, і прийняв його з великою честю. Розповів цар авві все про хлоп"я детально, і як Божим велінням до монастиря їхнього дійшли. Авва ж із подивом слухав і запитав: "Як і хто може в нас годувати дитину цю, що материнських грудей потребує, коли в монастир наш жінці заходити не можна?" Відповів цар: "Так само, як дотепер Бог годував дитинча через цю оленицю, що з нами прийшла, так і до кінця через неї буде годувати". Так цар віддав Богові свого сина й авві його вручив і повернувся до себе. А олениця залишилася при монастирі й годувала немовля до трьох літ.
Коли ж виповнилося три роки, пішла тварина в пустелю, а хлоп"я спільну їжу почало їсти. Коли ж був семилітнім хлопцем, приходив часто до пекаря, випрошував окраєць хліба і ніс на паперть церкви, де була ікона Пречистої Діви Богородиці, що тримала на руках немовля Господа нашого Ісуса Христа. І ходив Онуфрій до ікони, наче нерозумний ще хлопець, говорив до немовляти, якого Діва на руках тримала, на іконі зображеного, наче до живого, кажучи: "І ти також малий, як і я, проте я ходжу до пекарні, і прошу хліб і їм, а ти ніколи не їси. Чому так? Прийми мою частку і їж". Зображений немовля Христос, наче живий, простягав ручку свою, беручи з руки Онуфрія хліб. І видно було, наче їсть. Таке дивне чудо не раз ані двічі, але багато разів діялося. Старець же з пекарні, бачачи хлопця, що часто хліб брав, почав назирати за ним, куди хліб носить, і спостеріг, що в церкву з хлібом йде. Пішов за ним здалеку і прийшов до паперті, побачив, яке чудо діялося, — налякався вельми й пішов сповістив те авві й иншим досвідченим старцям. Ті також жаху сповнилися, чуючи таке. Навчив-бо авва пекаря так: "Коли хлопець Онуфрій попросить у тебе хліба, скажи йому: "Іди попроси в того, кому стільки разів сам давав". І зробив так пекар, як був навчений. Зранку не дав Онуфрієві хліба, коли той просив, і сказав: "Іди попроси в того, кому ти давав". Голодний був хлопець, почав плакати і пішов до ікони Пречистої Діви Богородиці. І сказав до зображеного немовляти Христа так: "Каже пекар, що Ти даси мені свого хліба, він-бо свого не хоче мені дати". І зразу зображене немовля Христос подав йому хліб найкращий, чистий, наче сніг білий, і теплий. Такий же був хліб великий, що його семилітній хлопець з трудом міг понести. Взяв же Онуфрій з руки Христової хліб той і ніс його з трудом — ледве міг нести. Прийшов з ним до авви, по-дитячому нахваляючись: "Ось мені дав дитина Христос". Авва ж вельми дивувався чудові тому, скликав усіх монахів і показав їм предивний той хліб. І звелів пекарю швидше розповісти перед усіма те, що бачив, тоді й отрока Онуфрія всі просили розповісти, як з руки Христової хліб прийняв. І почали всі великим голосом славити Бога. І розділили хліб той всім на благословення. І ті, що хворіли, скуштувавши чудесного хліба, здоров"я отримували, хлопця ж Онуфрія за ангела Божого в себе мали. Досягнув же Онуфрій десятилітнього віку й пішов у пустелю, як же в житії його повість Пафнутієва розповідає, і було всіх років Онуфрія преподобного сімдесят. Прожив у монастирі літ десять, а шістдесят у пустелі.
Котрий це був преподобний Пафнутій, який знайшов преподобного Онуфрія, — невідомо, бо в історіях церковних і патериках згадано різних Пафнутіїв.
Один Пафнутій був єпископом у Горішній Тиваїді — одному з країв єгипетських. У часи Максиміяна нечистивого царя римського, за Христа постраждав — вибрали йому праве око. Він після того за царювання великого Костянтина був на першому в Нікеї Вселенському соборі, і коли хотіли святі отці законопокласти те, аби світським пресвітерам і дияконам жінок не мати, вставши посеред собору, велегласно возвав, кажучи: "Не кладіть важкого тягаря і нелегкого до ноші ярма на служителів церковних". І протистояв той святий Пафнутій у цьому питанні всім святим отцям твердо, хоч і сам дівственником був з лона матері своєї. І ніхто нічого супроти слів його не відповів. І залишилося те питання на вільний розгляд кожному. І відтоді східні пресвітери і диякони аж дотепер у благословенне подружжя вступають. Пишуть про те грецькі історіографи: Сократ (книга 1, глава 8), і Созомен (книга 1, глава 22), і Никифор (книга 8, глава 19). Про того самого Пафнутія пам"ять у мучиникослов"ї римському розміщена в 11-ий день вересня. А в місяцесловах руських його ніде не згадано, ані в Прологах. І справді дивно, що такого угодника Божого, що за Христа страждав, на першому Вселенському Соборі між отцями був не останній, законне подружжя для єреїв і дияконів світських утвердив, не шанують у церкві пам"яттю, як же инших святих шанують, а було б достойно і праведно, аби принаймні світські єреї і диякони його окремою пам"яттю і службою вшановували.
Инший Пафнутій — мученик — також у Єгипті в пустелях жив. Він у царство Диоклетіяна за Христа постраждав, розп"ятий був на Фініці, його згадує Пролог у 25-ий день місяця вересня.
Инший Пафнутій жив в Олександрії Єгипетській — батько преподобної Єфросинії. Його шанують 25-го вересня.
Инший Пафнутій, також єгипетський, навернув до покаяння Таїсію-блудницю. Його ж пам"ять у 8-ий день місяця жовтня.
Инший Пафнутій — учень преподобного Макарія Олександрійського (19-го січня). Він розповідав, як гієна сліпе щеня своє принесла до преподобного Макарія задля зцілення.
Иншого Пафнутія, прозваного Кефаль, у книзі Руфиновій у пророцтвах отцівських, у книзі Паладієвій у главі 91-ій згадано. Вісімдесят років в одному одязі ходив. Ще ж і в Прологах знаходимо Слова про різних преподобних Пафнутіїв.
Місяця листопада в 21-ий день Слово про Пафнутія-монаха, який врятував розбійника, випивши чашу вина.
Місця березня в 9-ий день Слово про Пафнутія-монаха, який молився до Бога, щоб сповістив йому, на кого він подібний. І прийняв сповіщення, що подібний на старійшину села.
Про того ж Пафнутія того ж місяця у 27-ий день Слово, що подібний на сопілкаря.
Не відомо, котрий зі всіх тих Пафнутіїв зустрів преподобного Онуфрія.
Преподобний Петро родом був грек, чином — воїн і воєвода. Прийшов же в чернецтво так. Послали його з різними воїнами до Сирії на війну, де трапилося грецькому воїнству від супротивників зазнати поразки. Тоді в полон взяли Петра і в град аравійський, який називався Самара, що над рікою Єфратом стояв, з багатьма полоненими завели. Там посадили до темниці й важкими веригами залізними обклали. Сидячи в путах, Петро робив собі іспит сумління і згадав, що багато разів думав відректися від світу й обіцяв стати ченцем. І зрозумів, що допустив на нього Бог полон і злостраждання, бо доброго наміру свого не постарався скоро здійснити. Плакав і ридав дуже, кленучи гірку свою долю, і бештав себе за те, що заслужив такі страждання. Довго сидів у темниці і жодної надії на визволення з пут тих не мав. І почав гаряче молитися до всесильного Бога, який може лише Йому відомими шляхами вивести його з кайданів, як же вивів з аду Адама і з Іродової темниці Петра-апостола. Прикликав же на допомогу і заступництво великого чудотворця святителя Миколая, який багато може перед Богом, швидкого помічника тим, що в біді. Мав-бо віддавна до нього в Бозі велику віру і любов і часто молився з упованням. Поклав же в молитві тверду обітницю, що, коли звільниться з пут, не повернеться більше у світ ані до дому свого не піде, а зразу піде туди, куди Бог наставить до чернечого подвигу. Думав і те, що якби звільнив його Бог, то пішов би до Риму і там при гробі святого верховного апостола Петра зробив би постриг з відреченням від світу. Молився ж за те Петро-в"язень, додавав піст великий, через два чи три дні трохи їжі приймаючи. Якось сім днів голодний був, і, коли закінчилося сім днів посту його, явився йому святитель Христовий Миколай у видінні сонному і сказав: "Молитву твою, брате Петре, я почув, і вислухав зітхання серця твого, і просив за тебе добросердного і чоловіколюбного Бога. Але тому, що ти сам забарився щодо заповідей Його, через те і Він не хоче тебе швидко з пут звільнити, краще спасення влаштовуючи для тебе. Милосердний Владика наш дав усім надію у святому Євангелії своєму, мовивши: "Просіть і приймете, стукайте — й відчиниться вам". Не припиняй тому молитвами просити й зітханнями стукати у двері Доброти Його, аж поки, схилившись на милість, не подасть тобі прохане з пут звільнення й замкнені темничні двері не відчинить перед тобою для виходу звідси. Будь же терпеливий у молитві, чекаючи на милість Божу". Це в"язневі Петрові сказавши і їжею йому підкріпитися звелівши, святий Миколай невидимим став. Петро ж, зі сну збудившись і їжу прийнявши, знову на молитву став і гарячіше вдень і вночі з благою надією ненастанно прикликав помічника свого Миколая святого. Через якийсь час знову уві сні явився йому святий Миколай, наче зажурений, кажучи тихим і лагідним голосом: "Повір, брате, не припиняю просити за тебе милосердя Боже, але не відаю, якими судами і яким провидінням звільнення твоє відкладає. Проте не втрачай надії на милосердя Його, звичай-бо має милостивий Владика відкладати сповнення прощення нашого. Це ж для кращої нашої користи — щоб, швидко отримавши прошене, не зневажили Його благодаті. Хоче також, аби й инші доброугодники Його за тебе просили. Я ж тобі скажу, хто молільник до Нього вельми могутній, якщо його на заступництво своє прикличеш, не позбудешся надії. Коли ми обидва разом за тебе помолимося, вірю, що почути нас має Чоловіколюбець. Сказав же Петро до святого Миколая: "І хто той святий, о Владико, що краще від тебе впросити Бога може? Твоїми молитвами і заступництвом цілий світ спасається, всі-бо християни, до тебе звертаючись, рятунок від бід отримують". Святий же Миколай сказав йому: "Чи знаєш, Петре, Симеона праведного, який Христа Господа сорокаденного, коли Його до церкви принесли, на руки свої взяв, через те й Богоприємцем названий був?" Петро ж відповів: "Знаю, Святче Божий, того праведного мужа, про якого ж у Святому Євангелії написано". Сказав йому святий Миколай: "Його обидва, ти і я, на молитву підіймімо, і в будь-якому разі він те, що ми не докінчили, до доброго кінця допровадить, багато-бо може в Бога, близько стоїть перед Його Престолом, разом з Пречистою Владичицею Дівою Богородицею і зі святим Предтечею Йоаном, і має велике до Нього дерзновення". Це мовивши, святий Миколай пішов. Петро ж, сон з очей струсивши, знову віддав себе багатьом молитвам і посту безмірному, прикликаючи і святого Симеона Богоприємця, як же і святого Миколая.
Коли ж преблагий Бог, прошений від великих угодників своїх Симеона і Миколая, захотів страждаючому в путах дарувати звільнення, уночі тричі явився Петрові Святитель Христовий Миколай, але вже не уві сні, а наяву. Явився не сам, а разом зі святим Симеоном Богоприємцем і сказав йому: "Дерзай, брате Петре, і, печаль відклавши, спільному заступникові, моєму ж співмолільникові, обіти свої поклади і дяку після Бога йому віддай". Петро ж звів очі й побачив великого Симеона, дивного видінням, чесного на вигляд і світлосяйного, одягненого в старозавітний єфод священства, золотий жезл у руці мав. Його бачивши, Петро настрашився. Симеон же святий запитав йього: "Хіба не ти надокучав братові Миколаю, щоб звільнити тебе з пут і темниці цієї?" Він же ледве уста свої зі страху відкрити міг, відповів: "Я, о угоднику Божий, що й твою святість як заступника перед Богом здобув". Сказав йому святий Симеон: "Чи виконаєш обітницю свою, що станеш ченцем і добродійно будеш жити?" Відповів Петро: "Так, Владико, з Божою поміччю виконаю". Святий же мовив: "Якщо обіцяєш так зробити, йди без перешкод звідси, рушай, куди хочеш, нічого ж більше з можливих перешкод не спинятиме тебе й стримати не зможе". Петро ж ноги свої, залізом закуті, святому показав. А Симеон святий палицею золотою, що в руці носив, торкнувся заліза на ногах Петрових — і зразу воно розтало, наче віск від вогню. І став Петро на ноги свої, і бачив темницю відчинену, і вийшов з темниці за святим Симеоном, і йшов за ним зі святим Миколаєм. Й опам"ятався, що йде за градом. Подумав собі Петро, кажучи: "Чи не сон те, що бачу?" І зразу святий Симеон звернувся до нього, сказав: "Чому так думаєш, вважаючи сном очевидно творену тобі милість Божу? Хіба не бачиш точно, де ти і за ким ідеш?" Тоді Симеон святий доручив Миколаєві святому охороняти Петра, а сам пішов. І йшов Петро за Миколаєм святим. Був же день, і спитав святий Миколай Петра, кажучи: "Чи взяв ти що їсти в дорогу?" Петро ж відповів: "Ні, пане, не мав чого брати". Миколай же звелів йому підійти до вертограду, що там трапився, і сказав: "Коли зустрінеш чоловіка, що даватиме тобі овочі, візьми, скільки хочеш, на дорогу, і йди за мною". Петро ж, до вертограду пішовши й овочі в чоловіка взявши, рушив наміреним шляхом за святим Миколаєм і за короткий час до Грецької землі дійшов. І сказав святий Миколай до Петра: "Ось уже, брате, у своєму ти краю і маєш вільний час для виконання своїх обітниць. Тому роби швидко, що обіцяв, аби знову в Самару в пута тебе не відвели". Те мовивши, святитель Христовий Миколай невидимий йому став.
Петро ж Богові і заступникам своїм святим Симеонові і Миколаю дяку велику віддав і зразу почав виконувати намірене. Не пішов у дім свій ані знайомим своїм не відкрив себе, але до старого Риму рушив, аби віддати Господові обіти свої і здійснити те, що казали уста його в печалі. Святитель же Христовий Миколай, раз про нього потурбувавшись, не покидав його ніколи. Як же спочатку видимо співтоваришував йому в дорозі, ведучи його з Аравії до Греції, так і коли той ішов з Грецької землі до Риму, супроводжував його невидимо, всюди за ним наглядаючи і його оберігаючи, як батько дітолюбний чи опікун милостивий й охоронець недрімний та невідступний. Коли ж наблизився Петро до Римського града, святий Миколай, наперед прибувши, явився вночі папі в сонному видінні, мужа за руку тримаючи і йому показуючи. І розповів усе за порядком, як його із Самари з пут вивів і як той обітницю постригтися дав біля гробу верховного апостола Петра. Назвав же й ім"я його і велів папі прийняти вказаного йому чоловіка і бажання його здійснити скоро. Коли збудився папа зо сну, думав про бачене. І настав день, і час Божественної літургії надійшов. Пішов папа до церкви святого Петра, верховного Апостола, хотівши наяву побачити мужа, якого ж уві сні бачив. Був же день недільний, і багато людей у церкві зібралося, неможливо було знайти і впізнати шуканого. Довго папа в народ вдивлявся і не впізнавав — покликав голосно, на ім"я назвавши. "Петре, — сказав, — що з Грецької землі прийшов, що тебе святий Миколай з темничних пут у Самарі вивільнив, прийди до мене". І зразу Петро з натовпу вийшов, до папи підійшов і, до ніг його припавши, сказав: "Я раб твій, владико". Дивувався Петро, що папа прикликав його на ім"я, його ж ніколи не знав, ані не бачив, і нікому ж не розповідав про своє звільнення з пут. І сказав йому папа: "Не дивуйся, брате, великий Миколай все мені про тебе розповів". І прийняв папа Петра любо, постриг його біля гробу апостольського, за обітницею Петровою. І затримав його в себе часу немало, повчаючи і наставляючи на путь спасення. Тоді, за Божим велінням, відпустив папа Петра з Риму, сказавши йому: "Іди, дитино, куди Бог наставити тебе хоче. Милість же його хай буде з тобою, скеровуючи дорогу твою й охороняючи від підступів диявольських". Блаженний же Петро впав у ноги папі, кажучи: "Спасися, чесний отче, спасися, учню Христовий і послушнику мого поручника, Миколая святого, і молися за мене, грішного," Прийнявши ж від папи благословення і всього клиру вітання, Петро вийшов з Риму, покладаючись на Бога. Хотів повернутися в Грецьку землю, прийшов на берег морський, побачив корабель, що на схід плисти мав, увійшов у нього і відплив. Був же добрий вітер, і плавання мав щасливе.
Днів же досить плавав, пристав до одного села. І вийшли кораблеплавці спекти хліб. Увійшли ж в дім одного з мешканців села того й застали в ньому господаря дому хворого, і сина його, і всіх домашніх його недужих. Спекли в хаті хліби й сіли їсти. Сказав один з них, кажучи: "Візьми хліб теплий і неси на корабель для стернового й отця". Господар же дому, чуючи про отця, спитав кораблеплавців, що за отець з ними. І сказали, що монах Петро з Риму пливе з ними. І мовив господар дому до кораблеплавців: "Прошу вас, пани мої, попросіть отця того, аби прийшов у дім мій, благословив і помолився за нас, недужих. Ось бачите, що до смерти зближаємося, у люту цю неміч впавши". Пішли кораблеплавці й сповістили те отцеві. Він же, смиренний, явити себе не хотів, відмовлявся йти до чоловіка того. Проте чи просьбами тих переконаний, чи чоловіколюбством переможений — знав, що чоловік той вже до дверей смерти наблизився, пішов з ними. Коли заходив у двері хати, сказав: "Мир дому цьому і тим, хто в ньому живе". Зразу господар дому наче зі сну збудився, з важкої недуги перемінився й відчув себе цілого здоровим. І, швидко з одра хвороби вставши, припав до ніг преподобного зі сльозами й обцілував їх. І всі, що там були, раптову його з нездоров"я у здоров"я зміну бачивши, дивувалися і прославили Бога. Отримавши зцілення, господар дому взяв святого за руку, обвів усі ліжка хворих, преподобний же, зображаючи на них знамення хреста, здоровими їх зробив. Усіх-бо в домі тому хворих зцілив і повернувся швидко на корабель. І всі, що були на кораблі, поклонилися йому як великому угодникові Божому. Зцілений же чоловік з усім домом своїм, взявши хліба, і вина, і масла, прийшов на корабель і дав преподобному на знак вдячности за отримане зцілення. Святий же сердечність його похвалив і не собі, але Богові дякувати звелів, принесених же дарів не хотів прийняти. Чоловік же той, до ніг преподобного зі сльозами припадаючи, говорив: "Рабе ближній Христовий, якщо малого цього приношення з рук наших не приймеш, то й нам радости не буде в домі нашому". Просили ж і кораблеплавці отця, щоб прийняв принесене. І ледве погодився, прийняти зволив, благословив чоловіка того і тих, що прийшли з ним, і відпустив їх. А принесене віддав кораблеплавцям, сам нічого ж з того не скуштував, і знову вирушили в плавання. Була ж їжа преподобного отця на кораблі з вечора до вечора онгія хліба. Пиття ж — морської води одне маленьке горнятко, яку йому Господь у солодку перетворив.
За якийсь час преподобний Петро, задрімавши, побачив у сонному видінні Пречисту Владичицю Діву Богородицю, що невимовно сяяла світлом небесної слави, більше від сонця, і святителя Миколая, що, як раб, стояв перед нею, вказуючи на нього і до Богородиці кажучи: "Владичице, тому що раба твого святого з лютого того полону і важких кайданів звільнити зволила, де вкажеш йому місце, на якому б йому подальший життя свого закінчити час?" Вона ж відповіла: "В Атонській горі буде спокій його, це-бо жереб мій, який мені Син мій і Бог дав, аби ті, що відлучаються від гамору світу й беруться за духовні подвиги за силою своєю, вірою ж і любов"ю від душі прикликають ім"я моє, там дочасне своє життя проводили без печалі і за богоугодні діла свої життя вічне отримали. Вельми-бо люблю те місце й хочу на ньому примножити чин чернечий. І милість мого Сина й Бога від тих, що мають там інокувати, не забереться навіки, якщо зберігатимуть заповіді спасення. І поширю їх на горі тій на південь і північ, і заволодіють нею від моря до моря, й ім"я їхнє у всьому світі прославлю. І захищу тих, що там терпеливо в постництві подвизатися будуть". Таке видіння бачивши й зі сну збудившись, преподобний Петро багато похвал і вдячности посилав Христу Богові, і Пречистій Його Богоматері, і великому отцеві Миколаю. Дув же вітер на допомогу, плив корабель щасливо. Коли зблизилися до краю гори Атонської, став раптом корабель незрушно, хоч вітер дув на вітрила і місце глибоке було. І дивувалися кораблеплавці з жахом, один одному кажучи: "Що це?" Ще не домислили вони про те, як преподобний Петро зітхнув, кажучи до них: "Діточки, скажіть мені, як це місце називається?" І сказали йому: "Атон-гора". І сказав до них святий: "Думаю, що через мене тут корабель зупинився непорушно. Виведіть мене на берег і залиште тут. Якщо ж цього не зробите, не зможете звідси відплисти" . Вони ж не хоіли лишитися без такого отця, плакали, проте волі Господній противитися не могли — спустили вітрила, і до землі наблизилися, і звели святого з корабля, і залишили його там. Говорили між собою з плачем і риданням: "Великого заступництва й допомоги позбуваємося сьогодні". Святий же сказав їм: "Бог-чоловіколюбець, що всюди є і все наповнює, нехай супроводжує вас і береже від усілякого зла". Так сказавши й останнє їм у Господі цілування давши, і знаменням чесного хреста корабель загородивши, і всіх благословивши, відпустив їх у дорогу їхню. А сам з краю гори тої у стрімке місце пішов. І багато хащ, і проваль, і густих лісів минув — знайшов десь печеру дуже темну, у ній же багато гаддя було, з ними ж і біси гніздилися, й оселився в тій печері. Які ж перетерпів там преподобний від бісів напасті і які підняв біди, вимовити неможливо, проте почасти згадаємо.
Поселився преподобний Петро в одній печері, день і ніч гаряче до Бога молився і пробув два тижні, не ївши їжі. Диявол, що не міг такого його постницького терпіння знести, зібрав усіх своїх воїнів, озброївся, як на війну, зі стрілами й луками, з мечами і списами увійшов у печеру ту з голосом страшним і зойком великим, лютуючи й виганяючи звідти святого. І видно було, як біси ті луки натягають і стріли на нього напинають, инші мечі оголюють та списи готують, щоб проколоти його, а инші каміння якесь велике перевертають, що земля тряслася і печера завалитися мала. Преподобний живим лишитися вже не сподівався, казав собі: "Хай помру тут, якщо Богові моєму така воля". Звівши очі вгору й руки піднявши, скликнув великим голосом, кажучи: "Пресвята Богородице, Діво Маріє, поможи мені, рабу твоєму". Коли почули біси ім"я Богородиці страшне для них і жахне, нам же солодке й жадане, зразу із шумом зникли. А святий ще й Ісуса Христа ім"я голосно прикликав, наче бичем або пращею проганяв утікачів, взивав-бо голосно: "Господи Ісусе Христе, Боже мій, не покидай мене". І більше не було чутно бісівських голосів до часу, і перебував преподобний без бентеги, славлячи Бога й Пречисту Богородицю. їжею ж йому був спочатку хліб, якого трохи з корабля взяв. Тоді хліб закінчився — їв зілля пустельне й плоди диких дерев, що росли на горі тій, аж до того часу, коли ангельські руки почали приносити йому з неба манну, про що скажемо пізніше, нині ж знову до попереднього слова повернімося. Після першого ворожого розбійницького нападу минуло п"ятдесят днів. Знову диявол з великою силою бісів, як і вперше, озброївся на непереможного воїна Христового. І зрушив усякого звіра, що був на горі тій, і всякого гада, що повзає землею, привів до печери. Ще ж і сам біс й инші з ним перетворилися на багатоманітне звір"я і гаддя. И одні при ногах святого повзали, инші жахливим голосом свистіли, инші зяяли пащами, живим його хотіли проковтнути, і в лице кидалися, і було страшне і грізне звідусіль видовище. Але преподобний знаменням хреста святого себе загородив, ім"я ж Христа Бога і Пречистої Богоматері прикликав, знову уневажнив їхню силу й далеко відігнав від себе. І торжествував, і веселився в Бозі, Спасителеві своєму.
ebooksa