Наскільки ненависне було єретичне ображання Божої Матері від Несторія, виявилося й пізніше, про що святі отці Софроній та Йоан у Лимонарі своєму пишуть так: "Прийшли ми до авви Киріяка, пресвітера Лаври Каламоня, яка при святому Йордані. І розповів він нам, кажучи: "Одного дня бачив я уві сні світловидну, чесну образом Діву, в багряницю одягнену, і з нею двох мужів святоліпних, що стояли за келією моєю. Я ж пізнав, що то Владичиця наша, Пречиста Діва Богородиця, а ті мужі, що з нею, — святий Йоан Хреститель і святий Йоан Богослов. Вийшов тому з келії своєї і, поклонившись, просив їх увійти всередину і, помолившись, благословити келію мою. Богородиця ж не хотіла. Довгий час я молився до неї і казав: "Хай не повертається, о Владичице, раб твій від тебе осоромлений і принижений". Й иншого багато прохання промовив я до неї. Вона ж, бачивши, що я ревно молюся, відповіла мені, кажучи: "Маєш ворога мого у келії своїй, то як хочеш, щоб я увійшла до неї". Те мовивши, пішла. Я ж, прокинувшись, почав журитися і плакати і міркувати собі, чи в помислах я не згрішив супроти неї. Не було-бо нікого иншого в келії моїй, лише я сам. Зробивши собі великий іспит сумління, не виявив я ніяких прогрішень супроти неї, і тому що великою печаллю був мучений, взяв книгу почитати, аби хоч малу відраду дати печалі своїй. Була ж то книга блаженного Ісихія, пресвітера єрусалимського, яку я на якийсь час у нього попросив. Почитавши книгу, виявив у ній наприкінці два слова Несторія зловірного — і зрозумів, що то ворог Пресвятої Владичиці нашої Богородиці. Вставши, заніс книгу до того, хто дав її мені, і сказав: "Візьми книгу свою, брате, не стільки-бо від неї здобув я користі, як втрати". Він же спитав мене про причину: чому втрату, а не користь здобув я з книги його. І розповів я йому про видіння, яке мені було. Він же божественної ревности сповнився, вирізав із книги два ті Несторієві слова і у вогні спалив їх, кажучи: "Хай не буде в келії моїй ворога Владичиці нашої Богородиці, завжди Діви Марії".
Не годиться ж і цього замовчувати, що святитель Христовий Кирило, такий великий угодник Божий, при великій своїй святості мав у собі дещо, гідне докору й боговгодженню протилежне, щоб і виправлення його чудесне ми побачили.
Гнівався він без причини на Йоана Золотоустого, святий на святого, і не дивно, бо і святі, як і люди, немочам людським підвладні. Досконалий у всьому лише один Бог, а серед людей нікого досконалого самого від себе нема, хіба від сповнення Христового. Гнівався ж Кирило святий на Йоана Золотоустого не лише коли той живий був, а й після його смерти і не хотів серед святих його згадувати. Був же той його гнів не зі злости, а з невідання. Бо і від стрия свого Теофіла-патріярха, і від инших, що на святого Йоана ворогували, чув багато несправедливих наклепів на того всесвітнього світильника. І повірив брехні через незлостивість свою, як же правдиво написано: "Незлостивий вірить всілякому слову". Писав же до нього Аттик, патріярх Царгородський, який був перед Несторієм, радячи і просячи, щоб ім"я Иоанове в диптихи церковні, тобто в книги імен святих, вписав. Був же й Аттик раніше одним із тих, хто вороже ставився до Йоана Золотоустого, але пізніше, побачивши невинність святого мужа і своє перед ним прогрішення пізнавши, каявся. І прийняв після Арсакія престол патріяршества Царгородського, вписав серед святих ім"я Золотоустого і, допоки живим був, переконував святого Кирила дорадчими листами, щоб те саме зробив. Він же не слухав його, не хотівши уневажнити Теофіловий на Йоана собор, що раніше був. Тоді святий Ісидор Пелусіот, родич Кирила святого, старий літами, бачачи невдоволення багатьох на Кирила за те, що з-посеред святих Золотоустого відкидає, писав до нього сміливо, переконуючи, аби подивися на причину гніву свого на невинного і святого мужа. Не розглянувши справедливо й не довідавшись достеменно, нікого судити не годиться. Бо й Господу Богові, який з передвіку все відає і несподіяне наперед бачить, була воля самому з неба зійти до міст, що згрішили і прогнівали його: "Зойк, — говорить, — содомський і гоморський примножився до Мене, і гріхи їхні великі вельми; зійшовши, хай подивлюся, і, якщо так є, хай зрозумію". Це ж зробив Всевидець, даючи нам приклад не вірити зразу словам обмови, але спершу самим роздивитися і довідатися, чи так є, як ми чули. Годиться тому і тобі (говорить Ісидор до Кирила), роздивившись, гніватися, якщо виявиться щось, гніву достойне, бо багато з тих, що були з тобою на Ефеському соборі, відкрито про тебе говорять, обурюючись, що неправедно гніваєшся на невинного. Як Теофілів небіж, наслідуєш вдачу його: як той явне безумство своє показав, вигнавши з престолу без провини святого і Богу любого Йоана, так і ти робиш, зневажаючи славу вигнаного і того, кого нема вже серед живих". І знову в другому листі говорить: "Страшать мене образи з Божественного Письма і примушують говорити й писати, що треба. Якщо я тобі отець, як ти мене називаєш, боюся осудження, яке прийняв Ілій, старозавітний священик, за те, що не карав синів своїх, які грішили. Коли ж я твій син, як і сам знаю, боюся, щоб не напала на мене кара, яка напала на Йонатана, сина Саулового, за те, що батька свого, який чарів шукав, міг відвести від гріха того, але не відвів, не зробив того, що міг зробити, — за те перший на війні убитий був. Хай не буду і я засуджений, кажу тобі те, що на користь твою, і ти від праведного судді щоб не був засуджений, — тому послухай мене, відклади гнів свій, який маєш на мертвого, щоб не бентежити живої Церкви і розколу в ній не робити". І також в иншому місці говорить Кирилові: "Питаєш мене про те, як божественного мужа Йоана вигнали були. Але я детально про те писати не хочу, щоб не осуджувати. Короткими ж словами нагадаю тобі норов Єгипту, з яким сусідиш: Мойсея відрікся, фараонові покорився, смиренних ранами зранив, працьовитих скривдив, міста побудував, плати робітникам не віддав. Такими ділами займаючись, Єгипет породив Теофіла, що шанував золото, наче Бога. Він зі своїми однодумцями боголюбивого і богопроповідного мужа ворожо скривдив, але дім Давидовий утверджується і примножується, Сауловий, як же бачиш, занепадає". Такі були писання Ісидора святого Пелуського до святого Кирила. їх читаючи, почав Кирило-патріярх пізнавати гріх свій, а найбільше пізнав і цілком покаявся, коли видінням настрашений був таким. Здавалося, був на одному місці вельми прекрасному й веселости невимовної сповненому і бачив дивних мужів — Авраама, Ісаака і Якова й инших святих, які у Старому Завіті і в новій благодаті. І храм бачив превеликий і пресвітлий, його ж краси не може вимовити людський язик, і багато в ньому тих, що співали солодко, було чутно. Увійшов-бо в нього Кирило, дивувався з побаченого і насолоджувався серцем. Бачив же Пречисту Владичицю Діву Богородицю, яку обступило безліч ангелів, і слава невимовна сяяла навколо. Бачив і святого Йоана Золотоустого, що поблизу Богородиці стояв у великій честі, сяючи світлом предивним, як ангел Божий, і книгу своїх учень у руці тримав, і з ним багато дивних мужів, як слуг його, було озброєних і наче до помсти готових. Коли ж Кирило хотів припасти до Богородиці й кинувся до неї з поклоном, зразу святий Йоан зі своїми зброєносцями виступили супроти нього з гнівом, боронячи йому наблизитися до Пречистої Божої Матері, і виганяли його з дивного того храму.
Затремтів Кирило, бачачи, що гнівається на нього Йоан і що його з храму виганяють. І ось почув Пречисту Діву Богородицю, яка, як заступниця, говорила до Йоана, аби пробачив Кирилові і з храму не виганяв, бо не зі зла, а з невідання перед ним згрішив. Виглядало, наче Йоан не хоче пробачити. Тоді сказала до Йоана Богородиця: "Заради мене прости йому, бо трудився багато задля чести моєї, і мене серед людей прославив, і Богородицею називає". Коли це Пречиста Богородиця промовила, зразу Йоан злагіднів і сказав до Богородиці: "Задля твого прохання, о Владичице, прощаю йому". І підійшов, приязно обійняв і поцілував Кирила. І так один з одним у видінні примирилися. Після видіння того Кирило святий почав вельми каятися, і сам собі докоряти, і себе самого зневажати, що на такого угодника Божого даремно стільки гніву тримав. І зразу, зібравши всіх єгипетських єпископів, влаштував свято велике святому Иоанові Золотоустому і записав його в книги церковні між великими святими. Так зникла вада зі святости Кирила блаженного — сама Пречиста Богородиця ворожість між рабами своїми зруйнувала. І відтоді, доки жив Кирило святий, похвальними словами прославляв Золотоустого.
Жив же Кирило святий подальший час життя свого у великому богоугодництві, не лише про своє, й про спасення багатьох піклувався і наставляв їх на путь праведну. Старець один був у нижніх краях Єгипту (як же про те в Патерику знаходимо сказання авви Даниїла). Той старець, хоч і святий був життям, проте в поведінці грубий і препростий. З невігластва свого говорив, що Мелхиседек — це Син Божий. Сповіщено ж про це було святішому Кирилові. Пославши, прикликав до себе старця того. Знав же, що й знамення творить старець і, що попросить від Бога, те являє йому Господь, а те, що він про Мелхиседека говорить, — то через невігластво. Ужив патріярх такої мудрости, з лагідністю кажучи: "Авво, говорить мені помисел, що Мелхиседек — Син Божий, а друга думка каже мені, що Мелхиседек людиною є і архиєреєм Божим. І сумніваюся про нього в помислах своїх. Навмисне тому прикликав тебе, щоб ти помолився до Бога, аби відкрив тобі Господь про те і щоб ти сповістив мені".
Старець же, покладаючись на життя своє, сказав самовпевнено: "Дай мені, Владико, хоча б три дні, і я спитаю про це в Бога, і сповіщу тобі, що мені буде відкрито". І пішов старець у келію свою, і на три дні замкнувся, і молився до Бога, щоб явив йому про Мелхиседека. Отримавши прошене, прийшов до святого Кирила і сказав: "Людиною є Мелхиседек, а не Сином Божим". Сказав патріярх: "Звідки знаєш, отче?" Він же сказав йому: "Бог показав мені всіх патріярхів по одному, і бачив я кожного, що проходив переді мною: від Адама і до Мелхиседека. І сказав мені ангел: "Ось Мелхиседек". Хай буде відомо, владико, що справді так є". Зрадів вельми Кирило святий, що врятував душу того старця. І, подякувавши, відпустив його. І пішов старець, проповідуючи всім, що Мелхиседек людиною є, а не Сином Божим. Такою мудрістю угодник Божий невігласа на путь істинну наставив. Прожив же святіший Кирило на престолі Олександрійського патріяршества літ тридцять два і, Церкву Христову від єресей у дні свої зовсім очистивши й багато душекорисних книг написавши, спочив у Господі. Була при відході його сама Пречиста Божа Матір, якій він вірно служив і добре за честь її подвиг творив. І приєднався до святого Золотоустого, щоб з ним разом у любові, ніколи не відходячи, стояти як перед Христом Богом, так і перед Пречистою Богородицею у славі її близько Престолу її, хвалячи її і народженого від неї істинного Бога славлячи зі всіма святими на безконечні віки. Амінь.
Преподобний отець Кирило народжений і вихований був у преіменитому граді Москві від батьків благородних і благочестивих. Назвали його у святому хрещенні Космою, з юного віку віддали на вивчення книг святих. Гострий розум мав хлопець вельми, швидко навчився Божественного Писання і віддавався читанню книжному, здобував мудрість до спасення, у повстримності й чистоті ріс, робив успіхи в ділі Божому. Ще ж він не дійшов дорослого віку, як батьки його із земного життя цього відійшли. Помираючи, доручили хлопця Косму, сина свого, родичеві своєму Тимотею, який був одним із вельмож у великого князя Димитрія, окольництва маючи сан. Блаженний же хлопець, маючи в серці своєму божественне бажання, хотів у чернечий одягнутися чин і вивчав місця й осідки чернечі, де б йому легко спастися. Але ніхто не смів постригти його, боячись вельможі того Тимотея. Живучи у світі, Косма виявляв у собі початки чернечого життя: до церкви завжди ходив, чистоту і цноту зберігав, постом і повстримністю тіло своє умертвляв і всілякі доброчинства творив.
Те бачачи в ньому, Тимотей радів і дуже любив його. Коли виріс він у мужа дорослого, довірив йому Тимотей урядування дому свого — як вірному, і родичеві, і богобоязливому. Але той у серці своєму думав, як би стати ченцем: божественною любов"ю, наче вогнем, всередині був розпалюваний. Таємниці ж цієї нікому не розповідав, аби не довідався пан його Тимотей і не зробив йому перепон якихось до задуманого діла. Був у печалі великій Косма блаженний, бачачи себе світською суєтою обтяженим, і не відав, як її уникнути. Молився про те старанно до Бога, аби яким же знає чином вивів його із житейського гамору і в чернечу привів безмовність. Господь же, помагаючи намірові його, влаштував Провидінням своїм прийти в град Москву ігуменові Махрицького монастиря блаженному Стефанові — мужу, у чеснотах досконалому, усім знаному й шанованому за богоугодне його життя.
Про його прихід довідавшись, Косма поспішив з радістю до нього: віддавна-бо чув про блаженного Стефана і хотів бачити його. Припавши до чесних його ніг, сльози з очей проливав, і розповів йому думку свою, і просив його, аби поклав на нього чернечий образ. "Тебе, — казав, — освячена голово, віддавна бажав, нині ж сподобив мене Бог побачити чесну твою святість. Прошу тому тебе, Господа ради, не відкидай мене, грішного, як же і Христос не відкинув митаря і блудного сина". Преподобний же Стефан, бачачи його сльози і добре бажання, розумів, що найкраща має бути посудина для Святого Духа. І почав думати, як би міг зробити його ченцем, бо знав, що вельможа той Тимотей жодним чином не відпустить його в чернецтво. "Якщо, — казав, — сповістимо йому, не допустить цього, якщо почнемо просити його, не послухає нас". Задумав через те річ таку: одягнув його в одяг чернечий без постригу і належних обітів та молитов. Нарік його ім"ям Кирило і затримав у тому домі, де зупинився, сам же пішов до того вельможі Тимотея. Коли сповіщено йому було про прихід ігумена Стефана, радий був, шанував-бо його вельми — і, вставши, поклонився йому, благословення просячи. Преподобний же, благословення подавши, сказав: "Богомолець ваш Кирило благословляє вас". Той же спитав: "Хто то — Кирило?" Мовив ігумен: "Косма, колишній слуга ваш. Нині захотів бути в чернецтві, і Господові служити, і за вас Бога молити". Той же, коли почув це, зразу гніву великого і жалю сповнився і почав люто словами негожими преподобного ігумена Стефана ображати. Преподобний же, стоячи, мовив: "Наказано ж від Спаса Христа: де вас приймають і слухають, там перебувайте, а де не приймають ані не слухають, — виходячи звідти, і порох, що прилип до ніг ваших, обтрусіть на свідчення супроти них". Те мовив Стефан преподобний і пішов від нього. Жінка ж Тимотеєва Ірина, благочестива й богобоязлива, Стефанові, більше ж Христові, слова почувши, настрашилася серцем і почала дорікати чоловікові своєму, що такого преподобного образив. "І страшно, — казала, — аби гнів Божий раптом не найшов на дім наш за безчестя угодника Божого. Чув-бо ти мовлені від нього Христові слова страшні й жахливі, а що за ними йде, знаєш з Євангелія: "Відрадніше, — каже, — буде Содомі і Гоморі в день судний".
Чоловік же її Тимотей розкаявся в гріху своєму, скоро послав до святого Стефана, просячи його повернутися. Коли повернувся святий, припав до ніг його Тимотей, прощення просячи і мирячись із преподобним. І в той час вельможа той (так діяв Бог) розчулився серцем і вчинив на прохання преподобного — дозволив Космі, названому Кирилом, чинити за власною волею. Той же, що мав, роздав убогим, нічого собі не залишаючи. Блаженного Стефана просив, щоб уже постригом ченцем його зробив.
Преподобний же Стефан-ігумен, вбачаючи корисне для новоначального, ввів його в монастир Симоновий і віддав у постриг архимандритові Теодору, що був родичем великому отцеві Сергію та учнем його. Теодор же той був чоловіком добродійним і розсудливим у речах духовних, як досвідчений і вчений, добре знав, як наставляти тих, що йдуть до Бога. Тому дав Космі повний постриг і назвав його Кирилом, як же і преподобний Стефан перед тим. Перебував же тоді в монастирі Симоновому чернець один на ім"я Михаїл, який пізніше був єпископом града Смоленська. Дивне життя в Бозі провадив, у молитвах, і постах, і чуваннях, і у всілякій повстримності. Йому архимандрит Теодор вручив новоначального ченця Кирила, аби наставив його, як себе, на шлях, що веде до Царства Небесного. Кирило ж, бачачи постницькі подвиги старця свого, почав наслідувати добре життя його і всім серцем скорявся йому. Намагався все те робити, що й старець, маючи піст за насичення, працю за спочинок і наготу в холодну пору за тепло, сну ж мало приймав — так морив тіло своє, підкорюючи його духові. Не смів же нічого робити без благословення і наказу старцевого, просив його, щоб звелів йому більше від инших братів постити і через два чи через три дні їсти. Старець же не дозволив йому, але наказав з братами хліб їсти, лише не до ситости. Коли ж старець вночі Псалтир читав, велів цьому учневі поклони бити. І так провадили ніч, доки не дзвонили на утреню. Бували ж Кирилові блаженному на всенічному в келіях стоянні й різноманітні пострахи і привиди бісівські, а найбільше тоді, коли, траплялося, старець поза келією був, але він Ісусовою молитвою і хресним знаменням, як сильною зброєю, невидимих ворогів проганяв. Сповіщав про те святому старцеві своєму — той же, укріплюючи його, велів не боятися пострахів бісівських як таких, що є нічим. Пробув же Кирило у великого того подвижника часу немало в покорі правдивій, ніякої ж волі своєї не мав. Тоді, за велінням архимандрита, пішов на загальний послух у пекарню трудитися. Там більше почав стримуватися і труди до трудів додавати зі смиренням. Сам же більше від инших служив у тому ділі, що виконував. Всенічних же молитов, яких від старця навчився, не покидав, багато ночей без сну проводив, на ранішніх співах у соборі церковному швидше від усіх опинявся і пізніше від всіх виходив, їжі ж приймав стільки, щоб з голоду не знемогти тілом і на землю не впасти. Часом же так їв, аби лише брати не довідалися про його повстримність. Питтям його було ніщо инше, тільки вода, і то коли мав спрагу. Таким тіла свого немилостивим був заморювачем. І всі дивувалися і любили його: яких-бо в ньому тільки не було чеснот: послух без нарікань, покірність мовчазна, смирення глибоке, любов же до всіх нелицемірна.
У ті часи жив преподобний отець наш Сергій Радонезький, чудотворець. Приходив часом до монастиря Симонового відвідати архимандрита Теодора, родича свого, й инших братів. І насамперед йшов до пекарні до блаженного Кирила і на самоті довго бесідував з ним про користь душевну. І видно було, як обидва ниву душевну обробляють, сіють насіння чеснот і напувають сльозами, щоб радісними в майбутньому віці видалися жнива. Розмовляли вони довго, аж довідувався архимандрит про прихід преподобного Сергія. Тоді зразу з братами приходив до нього, і любовне в Христі приймали цілування. Дивувалися ж всі, що Сергій святий, всіх залишаючи, і самого архимандрита, до одного Кирила приходить. Знане було святому життя святого і перед преподобним не таємною була святість преподобного. Пробув же Кирило святий у пекарні часу немало, послав його настоятель на иншу службу — на кухню. І там, подібно подвизаючись, трудився. Дивлячись на вогонь на кухні, згадував геєнський вогонь вічної муки і казав собі: "Терпи, Кириле, вогонь цей, щоб того зміг уникнути". І від того таке йому дав Бог розчулення, що ані хліба не міг без сліз скуштувати, часом ані слова не міг вимовити. Таке його життя бачачи, брати мали його не за людину, а за ангела Божого. Він же, бачачи, що брати його шанують і хвалять, і хотівши утаїти чесноти свої, почав удавати юродство і чинити щось на глум і сміх, аби його не шанували і не хвалили, але більше — щоб безчестили і завдавали наруги. Любив безчестя понад честь і кпини понад похвалу — це ж за любов Христову, бо задля Нього все йому було за гній.
Побачивши його юродство, брати засумнівалися в ньому. Одні думали, що він розум стратив, инші — що життям розбестився, вважали. Він же під виглядом буйства намагався втаїти велику духовну премудрість, що жила в його серці. Архимандрит же, як безчинному і розбещеному, накладав йому епітимії — піст і повстримність, щоб на хлібі лише і воді до чотирнадцяти днів чи більше перебував. Він же всім серцем те приймав і виконував, цього-бо йому й треба було — щоб добровільний свій піст, до якого звик, під виглядом епітимії здійснювати, наче не з волі своєї, а за велінням настоятеля. Коли минали визначені для посту дні, блаженний Кирило знову робив якесь юродство, щоб більшу заборону й епітимію від настоятеля прийняти. І траплялося, що жив часом, за велінням отця, шість місяців на сухому хлібі з водою, і те через день чи два приймав. Такі заборони ще ж і образи приймаючи, преподобний дуже радів духом. Як же горді у славі й честі своїй радіють, так смиренномудрі в безчесті і приниженні веселяться. Чинив-бо святий вдаване те юродство доти, поки не пізнали умисел його, що задля смирення те чинить. Коли ж довідався точно настоятель про те, більше не накладав йому заборон, навіть коли щось юродиве той сподіяв. Відтак преподобному Кирилові прийшов помисел, щоб звільнитися від служби кухарської і сидіти в келії безмовно, — від безмовности зміг більше розчулення здобути. Не хотів про те казати настоятелеві, щоб не шукати своєї волі, але поклався на провидіння Пречистої Богородиці, до неї ж велику мав любов і віру і всю надію свою покладав на неї. Помолився до Пресвятої Богородиці, аби влаштувала щодо нього корисне. І трапилася така річ. Захотів архимандрит якусь книгу писати, знав же, що блаженний Кирило добре писати вміє, через те велів йому звільнитися від кухні, сидіти в келії і писати книгу. І пізнав Кирило, що Пречиста Мати Божа почула молитву його, — дяку їй віддавав. І прийняв, радіючи, келійне безмов"я. Пишучи наказану йому книгу, не припиняв звичного свого правила — багато молитися і чувати в псалмоспівах і коліносхилянні. Але за якийсь час, подивившись на своє життя, побачив, що не таке розчулення має, як тоді, коли був у пекарні і на кухні. Знову почав молитися до Пречистої Богородиці, щоб подала йому розчулення, яке раніше мав. І за якийсь час знову настоятель послав його на кухню на службу братам. Радий же був цьому Кирило святий, і на багато подвигів зважувався, і більше звідти розчулення добував. Перебував же у тій службі літ дев"ять, у багатьох трудах і злостражданнях. Вдень вогонь його обпалював, вночі ж холодом промерзав: не накидав-бо в ті роки овечої шкури на тіло своє. Коли минуло три роки, архимандрит знову з кухні взяв його і повів до архиєрея. І хіротонізували, хоч і не хотів, Кирила святого на священика. Службу священства за чергою своєю відбуваючи, не припиняв трудолюбно служити в роботах монастирських. Коли-бо мав вільний час, ішов на кухню чи в пекарню і трудився, більшому себе віддаючи смиренню, ніж перед своїм старійшинством, за Господнім словом: "Хто з вас хоче бути старійшиною, хай буде всім слугою".
Після цього архимандрита Симонового монастиря, блаженного Теодора, мужа, достойного чести, Божою волею вибрали в пречесніший сан архиєрейський на престол Ростовської архиєпископії. А на його місце в Симоновому монастирі, на архимандрію, преподобного Кирила всі насилу возвели, не слухаючи багатьох його відмовлянь і сліз, і настоятельство прийняти переконали. Прийнявши начальство, преподобний насамперед більшим віддавався трудам, знаючи писане: "Йому дано буде багато, більше ж вимагатиметься від нього. І знову: "Так нехай просвітиться світло ваше перед людьми, щоб, бачивши ваші добрі діла, прославили Отця вашого Небесного". Керуючи добре обителлю, ніколи не підносився думкою через висоту свого сану ані з повстримности нічого не покинув, але так жив, як же і перед тим, пильнуючи любомудрість свого смирення. До всіх же великих і малих нелицемірну являв любов і всіх радісно приймав: старих — як братів, молодих — як дітей. Тому й сам був усім любий, від усіх шанований і славлений. І багато з князів і вельмож приходило до нього для користи. Бачачи, що переривається безмовність його, почав сумувати й тужити, тому думав, як би залишити начальство і в келії безмовствувати. І через якийсь час зробив так: залишив сан архимандритський, пішов у попердню свою келію і замкнувся в ній. Різними способами вмовляли його, багатьма проханнями, довгі дні брати, сльози проливаючи, до нього приходили, аби не покидав правління обителі своєї, але він ніяк послухати їх не хотів. А тому що не могла обитель бути без настоятеля, возвели на архимандрію єромонаха Сергія, на прізвисько Азаков, який пізніше був єпископом рязанським.
А святий Кирило в келії своїй почав безмовствувати. Не могло сховатися місто на вершині гори ані світильник утаїтися під сподом скільки-бо від слави людської втікав, настільки більше прославляв його Бог, кажучи: "Того, що прославляє Мене, прославлю". Тому з різних країв і міст багато духовних і мирян приходили до нього задля користи: було слово його сіллю розуму розчинене, і благодать Божа виливалася з уст його, і всі з насолодою його слухали. Бачив же те поставлений замість нього архимандрит Сергій Азаков, почала заздрість його перемагати, думав, що зневажають його ті, які приходять до блаженного Кирила, — і лютував через те вельми. Заздість-бо не вміє надавати переваги корисному. Преподобний же Кирило, довідавшись про архимандритове на нього лютування, не образився на нього ані не дорікав йому, незлостивий і праведний серцем, але, даючи місце гніву, пішов звідти в монастир Різдва Пречистої Богородиці, названий Старим, і перебував там. Мав велике бажання віддалитися від світу в пустелю і завжди про те молився до Бога і Пречистої Богоматері. Взираючи на Богородичну ікону, говорив: "Пречиста Матір Христа, Бога мого, ти знаєш, що всю свою надію в Бозі я на тебе поклав з юности своєї. Сама-бо ти, як бажаєш, настав мене і вкажи мені шлях, яким піду, і покажи мені місце, для спасення добре". Так часто зі сльозами молився і незабаром отримав прошене. Господь-бо волю тих, що бояться Його, чинить і молитву їхню, разом з Пречистою Матір"ю своєю, чує.
Був у преподобного Кирила звичай щоночі співати акафіст Пречистій Діві Богородиці перед пречистим її образом. Коли однієї ночі він, за звичаєм, співав акафіст, у серці своєму мав бажання пустельного життя і за те із зітханнями молився. Коли дійшов до написаного в акафісті місця "Побачивши чудодивне народження, віддалімося від світу і думками перенесімся на небо...", розчулився серцем і перестав читати — думав собі, як високий у величі божества свого Христос Господь на землі став смиренним чоловіком у тілі, і хотів віддалитися від світу задля Його любови — щоб Він його до висоти богобачення возвів. І збудилося в ньому гарячіше бажання у будь-який спосіб віддалитися від світу в пустелю задля любови Божої, і почав ретельніше зі сльозами молитися до Господа і Богородиці Діви, щоб наставили його, як спастися. І зразу почув голос дивний у келії, який з висоти повітря промовляв: "Кириле, вийди звідси, рушай на Біле озеро — і добрий спокій віднайдеш. Там-бо тобі приготував Я місце, на якому спасешся". Преподобний швидко відчинив віконце келії — побачив світло велике, що сяяло з неба до північного краю, де ж Біле озеро, і променем, наче перстом, показувало йому місце поселення. І дивився святий, стоячи наляканий, і бачив очима те місце далеко, що показувалося йому, наче близьке. Дивився ж, поки не зникло з очей дивне те світло небесне. Коли закінчилося те дивне видіння, відчув, що серце його сповнилося радости миру, і зрозумів, що Пречиста Богородиця не зневажила його, і з великою вдячністю молився акафісти. Цілу ніч ту без сну перепровадив, молячись у піднесенні духу. І з подивом міркував про голос, що був йому, і видіння — веселився і славив Бога. Мав же там духовного брата на ім"я Терапонт, вірного й любого. Прийняв-бо той постриг разом зі святим. Бував же Терапонт той на Білому озері. Питав святий у Терапонта, чи є на Білому озері місце, де можна безмовствувати ченцеві. Терапонт же сказав, що багато там є добрих місць для усамітненя.
Домовились обидва, вийшли з монастиря і вирушили в дорогу до Білого озера, покладаючись на Бога. Досягнувши за багато днів білоозерських країв, обходили різні місця в пустелі, і ніде преподобному Кирилові не полюбилося, аж поки не прийшли на вказане йому у видінні місце, де нині є монастир. Туди прийшовши, зразу пізнав те місце, і полюбив його вельми, і, помолившись, сказав: "Ось спокій мій, тут оселюся, бо Пречиста Матір вибрала його. Благословен Господь Бог віднині і довіку, що почув молитви мої". І зразу поставив хрест на місці тому, і вдячний канон відспівав на славу Пречистої Богородиці, і розповів Терапонтові про видіння, яке було йому в монастирі про місце те. Обидва подякували Богові і Пречистій Богоматері й осіли там. І спершу викопали собі в землі малу келію, прожили якийсь час разом. Тоді вирішили розлучитися, бо блаженний Кирило повної безмовности хотів. Кирило-бо на місці залишився, а Терапонт недалеко звідти відійшов, десь за п"ятнадцять поприщ, і знайшов місце для себе добре, оселився на ньому в Бозі, де після того й монастир, коли зібралися до нього брати, влаштував і збудував церкву в ім"я Пречистої Богородиці — чесного її Різдва. І нині той монастир, що називається Терапонтовий, благодаттю Божою поширений, і примножений, і прекрасно збудований.
Місце ж те, де преподобний Кирило оселився, — це був бір і ліс густий, і не було поблизу поселення людського. Гарне було місце, кругле, водами навколо, наче стіною, загороджене. І жив там отець святий у келії, у землі викопаній, постницькі пустельні здійснюючи подвиги й повстаючи на невидимого супостата. Через якийсь час двоє християн пустелею йшли, знайшли цього святого і дивувалися його настільки суворому перебуванню — і користали з богонатхненних слів його. І почали після того часто приходити до нього, бажаючи бачити світле лице його, благословення ж від нього сподоблятися і приймати користь. І приносили потрібне старцеві. Імена ж їхні були Авксентій, на прізвисько Ворон, і Матей, Кукос названий, який пізніше був пономарем тої обителі. Розповідали ті чоловіки річ таку. Багато років перед тим землероб один, Ісая на ім"я, жив поблизу місця того, де святий Кирило оселився. Той Ісая і ті, що з ним, часто чули голос дзвонів і дивний спів на місці тому, а найбільше в дні недільні і святкові. І не лише Ісая, а й инші люди, що минали те місце, дзвони на ньому і співи чули. Тому ж і багато разів у час дзвону приходили на те місце — хотіли бачити, звідки дзвони і співи чутно. Голоси чули, очі ж нічого бачити не могли — і з жахом дивувалися, відходили, пізнаючи, що непроста то річ. З тими двома згаданими чоловіками, Авксентієм і Матеєм, одного дня преподобний обходив пустелю ту. Ненависник добра, ворог, знав, що має вигнати його звідти преподобний Кирило. Не міг же його жодними привидами і примарами настрашити, бо все те преподобний вважав меншим за павутину, — тоді винайшов на нього підступ такий. Сон важкий, допустом Божим, навів на нього, і не міг святий іти, сном зморений, але хотів лягти і спочити. І мовив до людей, що були з ним: "Посидьте тут, поки я трошки засну". Вони ж йому сказали: "Іди, отче, в келію, щоб там спочинок прийняти". Отець же, не мігши йти, сном переможений, побачив місце, для спочинку добре, і ліг трохи спати. Коли ж заснув, голос якийсь страшний збудив його, що промовляв: "Втікай, Кириле, втікай". Він же від незвичного голосу того збудився, злякався й утік з місця — і зразу дерево велике впало, і вдарило впоперек у місце, де святий лежав. І зрозумів преподобний, що то було диявольське наслання. І почав з того часу пильнішим й обережнішим бути, і молився до Бога і Пречистої Його Матері, щоб забрали від нього важкість сну. І було йому за проханням його — багато днів і ночей без сну проводив, анітрохи не дрімаючи. Уночі на молитві стояв, удень же трудився, працюючи руками, — ліс рубав і місце, що було в гущі лісовій дуже тісне, очищав, бажаючи насіяти якогось насіння, аби з поту лиця свого і з труду рук своїх годуватися. Якось, гілок багато навколо місця того зібравши, запалив. Диявол же зрушив вітер великий, і дим з полум"ям оточив преподобного звідусіль — і не відав, куди втікати, бо дим великий місце те закрив. Святий же, у такій несподіваній біді смертельній себе бачачи, возвав до швидкої Помічниці Пречистої Діви Марії — і зразу явився йому хтось, взяв його за руку й мовив: "Іди за мною". Вивів його з вогню неушкодженим і невидимий став. Так допомога Богородиці поспішила вирятувати раба свого з біди нежданої.
Після цього прийшло до нього двоє братів із Симонового монастиря, любі йому й однодумці — Заведей і Діонисій. їх же побачивши, преподобний вельми втішився і прийняв до себе. Тоді прийшов один чоловік, на ім"я Натанаїл, який пізніше став келарем обителі тої, й инші брати почали приходити до святого задля духовного вдосконалення. Добре оброблене благодаттю Духа Святого було серце його, солодкі плоди учень подавало — через те приходили люди, жити при ньому і за батька собі його мати просили. Бачили-бо життя його предивне і слово богонатхненне. Він же відмовлявся наставником бути, недостойним і грішним себе називаючи. Переможений же братолюбством і бажанням спасти душі людські, почав приймати братів. Вони ж, збудувавши собі малі келії, жили при ньому в Бозі.
ebooksa