По численних же літах матір його Марта, довідавшись про нього, прийшла побачити сина й багато плакала при дверях, але не захотів преподобний бачитися з нею, послав до неї, кажучи: "Не журися за мною, мати моя, нині, коли будемо достойні, в іншому віці побачимося!" Вона ж ще більше захотіла побачити його. І послав до неї блаженний, знову молячи: хай почекає трохи при мовчанні. Вона-бо прилягла там, перед дверима загорожі і віддала дух свій Господу, а коли довідався святий про кончину її, звелів принести її перед стовпа і дивився на неї, помолившись за неї зі слізьми. А коли він молився, її святе тіло здвигнулося і всміхнулася лицем. Усі, що дивилися, хвалили Бога; і поховали її перед стовпом його, і коли молитву творив, поминав її двічі щодня. Після цього люди знову змінили стовпа святого і поставили йому стовпа на сорок ліктів; на ньому бо стояв преподобний аж до блаженної кончини своєї.
Місце те, що на ньому влаштував дивне своє життя преподобний, не мало поблизу води, але її приносили віддаля, через що велика скорбота була для людей, що приходили, і худобі їхній. І побачивши преподобний скорботу їхню, що була від нестачі води, помолився старанно про це Богові: хай подасть воду, як колись спраглому Ізраїлю в пустелі, і близько десятої години дня раптово струснулася земля і розсілася зі східного боку огорожі його, і там утворилася немов печера, яка мала над сподівання багато води, і звелів святий більше розкопати місце те на сім ліктів, звідкіля почало дуже багато виходити води.
Якось приведено було до святого жінку, що, бувши спрагла, вночі випила з водою змію малу, і та виросла в її череві й була велика. Стала на лиці жінка ота як трава зелена, і багато лікарів пробували її лікувати, але не змогли зцілити її. Блаженний же сказав: "Напійте її від води місця цього!" - Коли ж напилася, вийшла з неї велика змія і приповзла перед стовп і там начебто завмерла.
У той час якісь люди, що йшли до преподобного заради молитви, через велику спеку звернули в тінь дерева, щоб відпочити трохи. Сиділи там тихо, і тут побачили кітну лань, що мимо йшла, і закричали на неї, кажучи: "Молитвами святого Симеона заклинаємо тебе, постій трохи". І стала лань на місці. О чудеса! Адже і звірі на ім’я святого покірливі і послушливі бувають! Вони ж узяли її, убили і, здерши шкуру приготували собі їсти з м яса її, а коли прийшов їм час їсти, то були гнівом Божим покарані, згубили голос людський і наче олені почали рикати. Біжучи, прийшли до святого Симеона, несучи з собою шкуру ту, як викриття гріху свого. Пробули т два роки і ледве змогли зцілитися і по-людському говорити, шкуру ж тієї лані повісили при стовпі для освідчення багатьом того бутнього діла.
На горі тій, на якій святий житло мав, змій страшний загніздився не вельми далеко від стовпа, через нього й трава на тому місці не росла. Тому змію колись загналося у праве око дерево на один лікоть і створило йому велику болість. Одного дня приповз до стовпа преподобного і, лежачи перед дверима огорожі, весь перегинався, похиляючи голову, ніби змирявся и милості просив у святого Симеона. Коли подивився на нього святий, то ввипало з ока його дерево, і пробув змій той там три дні, лежачи перед дверима, ніби овеча, і всі безбоязно приходили та відходили - нікому він не пошкодив, а коли зцілилося око його, відійшов у ложе своє, і всі дивилися й дивувалися чудові тому предивному.
У країні тій був парад, звір великий і вельми лютий, що людей і худобу забивав, і не сміли люди проходити повз місце те, де отой звір уселився, численні капості навколо творячи. Про це люди, дійшовши, звістили преподобному. Він же повелів узяти землі від огорожі своєї і води від місця його, і хай підуть довкола місця, де був звір, віддаля посипаючи і покроплюючи. Послухали люди святого, вчинили так і по кількох днях побачили, що не з"являється звір ніде, пішли пошукати і знайшли його мертвого - лежав на землі тій, що, взявши від огорожі преподобного, посипали; і всі прославили Бога Але і другий звір, лютійший першого, словесний, у тій-таки країні з"явився, розбійник один із Антіохії, на ймення Ионатан, що багатьох людей повбивав на дорогах і в домах, по-злодійському марнотно нападаючи у селах та передмістях, і ніхто його не міг зловити, хоч і багато людей на шляху йому засідало, сильний-бо був і хоробрий вельми, що ніхто не міг супроти нього стати. Коли ж піднялася вся Антіохія і послала воїнів піймати його, він, не можучи сховатися од них, як лев од лиця багатьох, що гонили його, тікаючи, прийшов до огорожі преподобного Симеона і взявся за стовпа, ніби блудниця за Христові ноги, плакав гірко. Гукнув йому з висоти святий: "Хто ти, звідкіля і чому прийшов сюди?" Він же каже: "Я є Ионатан, розбійник, що сотворив усе лихе, прийшов сюди каятися у гріхах своїх". Коли це казав, напали тут воїни від Антіохії, що гонили його, і закричали до преподобного: "Дай нам, отче, ворога нашого, розбійника, уже-бо і звірі є приготовані у місті, щоб з"їли його". Відповів їм блаженний Симеон: ! "Діточки мої! Не я його сюди привів, але Бог, бажаючи покаяння його, поставив тут, і коли зможете в середину ввійти, хапайте його, я ж бо не можу вам його вивести, боюся-бо Того, що послав його до мене". Це чуючи, воїни не тільки не сміли зайти в огорожу, але й слова ректи супроти, повернулися зі страхом і звістили про те всіх в Антіохії. Розбійник же пробув сім днів при стовпі, припадаючи в молитві до Бога, сповідаючись і плачучи плачем великим, аж ті, що були тут і бачили покаяння та плач, зворушені стали. Після семи днів гукнув до святого: "Отче, коли велиш мені відійти?" Сказав отець: "Чи знову до лихих діл повернешся?" Він же відповів: "Ні, отче, але час мій настав!". І так, бесідуючи з ним, віддав дух свій Богові. Учні святого Симеона хотіли поховати розбійника при огорожі, але начальники воїнські прийшли з Антіохії за розбійником і почали волати: "Дай нам, отче, ворога нашого, через нього все місто потряслося!" Відповів преподобний: "Хто його привів до мене, Той із множністю воїнів небесних прийде й забере його, очищеного покаянням, до себе, не турбуйте мене!" Начальники, це чуючи і бачачи розбійника померлого, жахнулися і похвалили Ьога, що не хотів смерті грішника, і повернулися звістити це у місті, що від преподобного чули й бачили.
Не годиться і того промовчати, що преподобнийотець наш Симеон, ніби свіча на свічнику на стовпі стоячи, світло світу являв, просвічуючи потемнені ідолобіссям народи і наставляючи їх до світла пізнання правдешнього Бога. Слава дивної в ньому Божої благодаті так діяла, що, на одному стоячи місці, багатьох до віри привів, ніби хто проходив усесвіт, навчаючи та проповідуючи. Проміння добродійного життя свого та солодкомовного вчення, ніби сонце, випускав і довколишні країни просвічував, оскільки тут можна було бачитиіверів, персів та арменів, що приймали божестввенне хрещення, ісмаїлітів, що полками приходили: по двісті, по триста, іноді й по тисячі, що з криком відкидали облуду батьків своїх, і які з давніх літ пошановували ідолів, кланяючись їм, сюди їх приносили, при стовпі розбивали і ногами топтали, приймаючи закон од медоточивого того язика, і божественних таїнств сподоблялися, повертаючись із радістю великою, просвічені світлом розуму святого Євангелія.
Один начальник сарацинського полку Філарх мав родича свого розслабленого, молив святого подати йому сцілення. Святий повелів принести його перед стовп і запитав його: "Чи відрікаєшся злочестя батьків твоїх?" Він же сказав: "Відрікаюся!" І знову святий: "Чи віруєш в Отця, і Сина, і Святого Духа?" Він же відповів, що вірує безсумнівно. Тоді сказав святий: "Устань!" І тоді І юнак устав здоровий, ніби ніколи ніякої не мав хвороби. І щоб засвідчити здоров"я його виказом, звелів блаженний юнакові тому взяти на плечі свої того Філарха, що був дебелий тілом, і нести в стан його, що і сотворив: ніби снопа взяв на плечі та й поніс. Бачачи те, всі воздали хвалу Богу, що дивно через святого свого діяв.
Мав також преподобний і пророцтва дар; що настане і голод і марна смерть перед двома роками прорік, і що має саранча по тридцяти днях прийти, сказав, - це все збулося. Якось у видінні побачив два жезла, що сходили з неба: один упав на схід, а другий на захід; про те видіння сказав тим, що були при ньому. Пророкував, що перси та скити постануть на Грецьку та Римську область. І багатьма сльозами, безперервною молитвою милостивого Бога просив, щоб відвернув гнів праведний і не допустив покари тієї бути на християн. І умолив про те Бога: вся-бо перська сила уже готова була на брань, але, Бог зволив, загаялися, і міжусібні поміж персів розтирки, що почалися, спинили їх у тому намірі. Звіщено було якось преподобному, що цар Теодосій Молодший хотів повернути юдеям церкву, яку християни забрали. Отож послав послання до царя, ганячи його і страхаючи гнівом Божим, не страшачись лиця царського: що прочитавши, цар застрашився і знову звелів християнам узяти церкву. Одного ж єпарха, що радив дати церкву юдеям, із єпаршества зняв і послав моління до преподобного, просячи прощення і щоб молитву за нього сотворив до Бога. Того ж царя жінку, Євдокію-царицю, що після смерті царя свого впала у єресь Євтихієву, письменами своїми преподобний переконував і до благочестя після чотирьох років повернув, тож після повернення свого наступні чотири роки проживши, сподобилася блаженної кончини в Єрусалимі й похована була в церкві святого первомученика Стефана, яку вона побудувала. Після Теодосія Молодшого прийняв грецьке царство Маркіян, що часто таємно відвідував преподобного Симеона, і багато від нього користі мав.
Цариця персидська, наслухавшись про дивну святиню преподобного Симеона, послала до нього, просячи благословення, і прийняла благословенний єлей від нього, його-бо за великий дар мала і чесно зберігала.
Цариця ісмаїлітів безплідна була, послала до нього, просячи молитви, щоб через його святе моління могла мати й народити дитину, і сталося так: невдовзі зникло безпліддя її й народила сина. Його узявши, пішла до преподобного, але, почувши, що не можна жінкам приходити до блаженного, адже й матері своїй не дозволив прийти до себе, послала сина свого руками рабів своїх заради благословення, кажучи: "Це, отче, плід є святих твоїх молитов, благослови ж бо плід цей".
Про подвиги його несповідимі, що скажемо? Коли перевищують вони силу людську, то й оповісти їх неможливо. "Я передусім, - каже Теодорит, - дивуюся з його терпіння; вночі і вдень отак стояв, щоб усім бачити його". Трапилося якось, що відпали дверці і немала частина стіни горішньої розсипалася од старості, і доки стіну і дверці відновили, був усіма бачений святий немалий час. Тоді бачили нове видовисько й дивовижне: іноді-бо стояв довго нерушний, іноді ж часті творив поклони, молитви приносячи Богові. Дехто із тих, що там стояли, повідав, що хотів, каже, порахувати поклони його, що клав не перестаючи, і нарахував тисячу двісті сорок і чотири, відтак знемігся, не міг більше дивитися на стовпну висоту і переставав рахувати, одначе святий не втомився від поклонінь. Приймав харч раз на тиждень і то вельми малий та легкий - став легкий і зручний для частого кланяння. Від довгого стояння створилася йому на другій нозі невиліковна виразка, і багато крові витекло з неї, одначе те не могло відвернути його від богомисля - все терпів мужньо, самовільний мученик. Виразку ж ту змушений був якось показати із такої причини: один священик із Аравії, людина добра й богонатхненна, прийшов до нього кажучи: "Питаю тебе через саму істину, що притягла до
У таких-бо подвигах, у такому чудес діянні і в такому добродійному житті був покірливий і смиренний, ніби від усіх людей був менший і непотрібніший, усім рівно показував і лиця світло, і слово любовне, як вельможі, так і рабу, як багатому, так і убогому, й останньому негіднику, отож не було у нього огляду на особи. Усі не могли насититися видінням святоліпного лиця його і солодкомовної бесіди його, вуста-бо його були виповнені благодаті Святого Духа. Маючи дар премудрості, щодня напоював серця тих, що слухали, рікою вчення, і багато хто, ученням його наповнений, залишав усе земне, і, як пташки, що летять угору, одні в монастирі, інші в пустелі відходили, інші при ньому жити бажали.
Устав життя щоденний преподобного цього був такий: ніч усю і день аж навіть до години дев"ятої на молитві стояв, після дев"ятої години творив повчання тим, що були присутні: також слухав кожного, що прийшов до нього, потреби та прохання і болящих сцілював молитвами, по тому свари і змагання людські припиняв і мир творив, а коли сонце заходило, знову на молитву повертався. Маючи такі труди, не переставав думати про мир церковний, язичницьке безбожжя руйнуючи, юдейське ганьблення заперечуючи, єретицькі догмати знищуючи; царів же і князів, і всілякі влади письменами своїми мудрими й корисними приводив до страху Божого, до милосердя та любові і до захисту Церкви Божої побуджував і багато всіх навчав душекорисно. Так, проходячи дивне життя, що єству людському бачиться як незручно носиме, наближався уже до кончини своєї, і маючи від народження свого більше ста років. На стовпі стояв літ вісімдесят, як найдостовірніші пишуть, досконалий у добродійностях, земний ангел, небесна людина. Про його ж блаженну кончину таке пише учень його Антоній.
"Було це, - каже, - одного дня, тобто в п"ятницю, після дев"ятої години; ми сподівалися від нього звичайного повчання і благословення, але не позрів зі стовпа на нас. Так само і в суботу, і в неділю загаявся подати нам, за звичаєм, отецьке своє слово, Застрашився ж я і зійшов на стовпа, і тут стояв преподобний, маючи голову поникну долі, ніби на молитві, руки до грудей прихилені, тож, гадаючи, що молитву діє, стояв мовчки. Потім постав перед ним, кажучи: "Отче, благослови нас, бо народ оце три дні і три ночі сидить, чекаючи благословення від тебе". Він же не відповів мені. І знову кажу до нього: "Чому, отче, не відповідаєш чаду своєму, що в печалі? Коли чим образив тебе, простягни-бо до мене руку свою, хай поцілую". Але не було відповіді. Стояв так перед ним десь півгодини, засумнівавсь і спогадав: невже до Бога відійшов? Прихилив вухо, і не було дихання, тільки густий запах, ніби різних добропахотних ароматів, від тіла його відходив. Тоді пізнав, що почив уже в Господі, застрашився і плакав гірко. Приступив-бо до нього, поклав і опрятав мощі його, цілував же очі його, бороду, уста і руки, кажучи: "Кому залишаєш мене, отче, де почую солодкі твої учення, де насичуся ангельською бесідою твоєю, чи яку дам відповідь від тебе народам, що сподіваються твого благословення, що скажу хворим, коли прийдуть, тут сцілення просячи, і хто, побачивши стовпа твого порожнього, що не має тебе, світила, не заплаче; а коли численні люди віддаля прийдуть, шукаючи тебе і не знайдуть, чи не заридають? Горе мені, тепер тебе бачу, завтра ж, чи наліво, чи направо піду, не віднайду". Отак плакав я над ним, од горісті душі задрімав, і тут явився преподобний, як сонце, кажучи: "Не залишу стовпа, ні місця й гори ці благословенні, але зійди й подай благословення народу. Я бо вже почив, як Господь захотів, і не повідай їм, щоб поголосу не було, але пошли швидко в Антіохію, звіщаючи про мене; тобі ж подобає на цьому послужити місці і воздасть тобі Господь за трудом твоїм!" Збудився я зі сну і, тремтячи сказав: "Не забувай мене, отче, у святому своєму покої", - і впав на ноги його і цілував святі стопи його, і взяв руку його, поклав на очі мої, кажучи: Благослови мене, отче!", - і знову плакав вельми. Потім устав, витер сльози, щоб ніхто нічого не зрозумів, зійшов і тихо послав вірного брата в Антіохію до патріярха Мартирія, звіщаючи про смерть преподобного. І прийшов невдовзі патріярх із трьома єпископами, також і Ардаборій, єпарх із воями своїми, і безліч народу не лише з Антіохії, а з усіх околичних міст та сіл, і від монастирів іноки зі свічками та кадилами, і від сарацинів вельми багато незабаром, наче ріки, стеклися - пройшла-бо вістка в один час усюду, ніби вітром несена. Зійшли ж патріярх та єпископи на стовпа і взяли чесні мощі, знесли долі і поклали при стовпі народові всьому, що плакав. Але і пташок безліч, як це всім було видно, охрест стовпа літаючи, кричали, мов плакали на кончину такого світила світу. Голос-бо плачу всенародного на сім стадій розлився, і довкола місця того гори, поля та дерева начебто нарікали й плакали видимо; всюди-бо повітря спохмурніло, і темна хмара надходила. Я ж побачив ангела, який з"явився при святих мощах, і було обличчя його, як блискавка, ризи ж наче сніг; з ним-таки сім старців у бесіді: чув я голос їхній, але що говорилося, не розумів, страх-бо і жах пойняв мене".
У той день, у який помер преподобний Симеон, учень його і наслідувальник святого його життя преподобний Данило, що невдовзі перед тим часом також мав зійти на стовпа при гирлі Чорного моря поблизу Цариграда, бачив безліч воїв небесних із того боку, де був стовп преподобного Симеона, що йшли від землі до неба, а посеред них вознесену радісну душу святого Симеона. І не тільки, але і блаженний Авксентій, що з , пустелі був прикликаний на Халкедонський собор, те ж саме бачив тоді, у Витинії бувши. Коли ж покладено було чесні святого Симеона мощі на уготоване носило, патріярх хотів узяти на благословення трохи волосся від бороди його святої, простяг руку і ніби всохла рука його. І було велике про нього моління до Бога й угодника Божого, тоді оздоровіла рука його. Узявши чесні ті мощі, із псалмами та співом понесли в Антіохію, і вийшло все місто назустріч. Був тут чоловік німий та глухий сорок років, цей як уздрів святе тіло преподобного, враз набув слуха і мови своєї і впав перед святими мощами, й закричав: "Добре прийшов ти, рабе Божий, це ж бо прихід твій сцілив мене!" І прийняли антіохіяни тіло святого ліпше золота та срібла, понесли у велику церкву, де багато чудес та сцілень бувало при гробі його. Через кілька років збудували церкву на ім"я преподобного цього Симеона-стовпника, і сюди перенесли святі його мощі. Помер преподобний у царство Лева Великого (за свідченням Георгія Кедрина та інших), в четверте літо царювання його, що було в рік від Різдва Христового чотириста шістдесятий. І посилав цар Лев до антіохіян, бажаючи, щоб дали йому перенести мощі преподобного до Царгороду, але вони не захотіли позбутися такого заступника, сказали посланцям царевим: "Оскільки місто наше стін кам"яних не має, впаде-бо чи гнівом царським розорене, чи від великого землі трясіння зруйнується, через те святе Симеонове тіло сюди внесемо - хай буде нам стіна і захисток". Одначе потім деяка частина від мощів Симеона-святого була перенесена до преподобного Данила-стовпника на його прохання, як про те в житії того святого Данила пишеться.
На місці ж тому, де стовп преподобного Симеона, люди церкву в ім"я його хрестоподібну, вельми красну, і монастир великий влаштували. Здійснив преподобний обітницю свою, що її вирік Антонію-учню у видінні, що не мав залишити свого місця, бо чудеса там не припинялися і сцілення хворим продовжувалися. В усі-бо літа, в день пам"яті його, з"являється зірка велика над стовпом, і весь край той ояснює. Про явлення зорі тієї багато історіографів свідчать, передовсім Євагрій Схоластик, що бачив те своїми очима. Не замовчимо й цього, що той-таки Євагрій пише: оскільки місця це святе жінки не можуть одвідати, то немала бувала щодо цього сторожа, щоб не осмілилися торкнутися порогу нога жіноча, адже навіть матері преподобного ввійти не було допущено. Оповідають, що одна жінка одяглася чоловіком, щоб не бути пізнаною і в церкву святого ввійти, але як тільки торкнулася порогу церковного, відразу ж таки впала мертва. Коли ж туди й приходять жінки, як пише Никифор, то не дерзають наблизитися до огорожі, тільки стоять віддалік і творять молитви свої, на стовпа позираючи. І не позбавляються благодаті преподобного, але поміч і всілякі сцілення приймають ті, що приходять із вірою, і повертаються радісно, дякуючи Богові в Тройці єдиному, Отцю, і Сину, і Святому Духу - йому ж честь і слава, й поклоніння нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.
ebooksa