І не лишилось жодного

«Посеред життя нас обіймає смерть.»

Тепер вона сміялася. Ні. Сестро, будь ласка, не накривайте обличчя знову. Я повинен його бачити. Я мушу дати їй анестезію. Де ефір? Я мав би принести його із собою. Що ви зробили з ефіром, сестро? Вино «Шатонеф-дю-Пап»? Так, це теж згодиться.

Сестро, заберіть ту хустинку.

Звичайно! Я так і знав. Це Ентоні Марстон! Його посиніле обличчя спотворене конвульсією. Але він не вмер — він сміється. Кажу вам, що він сміється! Так, що трясеться операційний стіл.

Обережно, чоловіче, обережно. Сестро, притримайте стіл, притримайте його…

Лікар Армстронґ раптово прокинувся. Був ранок. Сонячне світло лилося в кімнату.

Хтось нахилився над ним і трясе його. Це Роджерс. Роджерс, білий як стіна, кликав його:

— Лікарю, лікарю!

Лікар Армстронґ повністю прокинувся.

Він сів у ліжку й різко запитав:

— Що таке?

— Моя дружина. Лікарю, я не можу розбудити її. Боже мій! Я не можу розбудити її. І вона якась дивна на вигляд.

Лікар Армстронґ не гаяв ні секунди. Він накинув халат і пішов за Роджерсом.

Армстронґ нахилився над ліжком, де на боці мирно лежала місіс Роджерс. Він торкнувся її холодної руки, підняв повіки. На мить завмер, а потім випростався та обернувся.

Роджерс прошепотів:

— Вона… вона?..

Він облизав пересохлі губи.

Армстронґ кивнув.

— Так, вона померла.

Він задумливо подивився на дворецького. Потім глянув на тумбочку, раковину й знову перевів погляд на спочилу жінку.