І не лишилось жодного

Звичайно, завтра, коли з материка прибуде моторний човен».

Дивно, та в цей момент він не надто прагнув покинути острів… Повернутися на велику землю, у маленьку хатинку, до всіх неприємностей і клопотів. Через відчинене вікно він чув, як хвилі розбиваються об скелі. Шум потроху наростав, вітер посилювався.

Він подумав: заспокійливі звуки, тиха місцина.

Найкраще в острові те, що коли потрапиш сюди, то далі піти не зможеш… Ти дійшов кінця усього…

Раптом він зрозумів, що не хотів покидати острів.

VI

Віра Клейторн лежала в ліжку, втупившись широко розплющеними очима в стелю.

Лампа горіла поруч із ліжком. Віра боялася темряви.

Вона думала:

«Г’юґо… Г’юґо… чому я відчуваю, що ти так близько сьогодні ввечері? Десь дуже близько…

Де він зараз? Я не знаю. І ніколи не дізнаюся. Він просто пішов… зник із мого життя».

Не думати про нього не вдавалося. Він був занадто близько. Вона мусила думати про нього, пригадати…

Корнволл…

Чорні скелі, м’який, золотистий пісок. Місіс Гамільтон, дебела, весела. Сиріл, що пхинькає, тягнучи її за руку.

«Я хочу допливти до скелі, міс Клейторн. Чому мені не можна плисти до скелі?»

Озираючись, вона стрічається поглядом із Г’юґо, що спостерігає за нею.

А вечорами, коли Сиріл уже був у ліжку:

«Вийдемо на прогулянку, міс Клейторн?»

«Гадаю, так».

Благопристойні прогулянки пляжем. Місячне світло, легкий атлантичний бриз.