Молой

— Упав?

— Атож, упав, — закричав я, — ти що ніколи не падав? — Я пригадував назву рослини, що народжується з еякуляцій повішених і кричить, коли її зривають. — Скільки ти заплатив за нього?

— Чотири фунти, — відповів син.

— Чотири фунти! — вигукнув я. Якби він сказав мені два фунти чи навіть тридцять шилінгів, я б так само повторив би криком ціну.

— У мене просили за нього чотири фунти п"ять шилінгів, — пояснив син.

— Ти хоч маєш квитанцію?

Син не знав, що таке квитанція. Я пояснив йому. Я витрачаю такі гроші на синове навчання, а він не знає, що таке проста квитанція. Але, гадаю, він знав незгірше від мене. Бо коли я сказав: «А тепер розповідай, що таке квитанція», він розповів дуже добре. Власне, мені було байдуже, що його змусили заплатити за велосипед утричі, а то й учетверо більше, ніж він коштував, або що він украв частину грошей, призначених на цю купівлю. Адже ті гроші підуть не з моєї кишені.

— Давай мені десять шилінгів, — мовив я.

— Я їх витратив, — мовив син.

— Досить, досить! — син узявся пояснювати мені, що першого дня крамниці були закриті, другого дня… Тож я й сказав йому: — Досить, досить! — Я розглядав багажник. То була найкраща деталь того велосипеду. І ще помпа. — Ти хоч їхав на ньому? — запитав я.

— Я здох, проїхавши дві милі від Голя, й решту дороги йшов пішки.

Я глянув на колеса:

— Надуй його. — Я взяв велосипед у руки. Я вже не знав, яке колесо я мав на увазі. Тільки-но є дві більш-менш однакові речі, я миттю розгублююсь. Син махлював, повітря виходило між ніпелем і шлангом, який він навмисне не закрутив до кінця. — Потримай велосипед, — звелів я і дай мені помпу. — Покришка швидко стала твердою. Я глянув на сина. Він став захищатись, але я змусив його замовкнути. Через п"ять хвилин я помацав покришку. Вона анітрохи не здулася. — Ти нікчема, — проголосив я. Син дістав з кишені плитку шоколаду й простяг її мені. Я взяв її. Але замість з"їсти її, як мені кортіло, я, оскільки ненавидів марнотратство, віджбурнув її геть, щоправда, якусь мить повагавшись. Але, сподіваюся, син не помітив тих миттєвих вагань. Досить. Ми вийшли на шлях. То була радше стежка. Я спробував сісти на багажник. Ступня моєї заціпенілої ноги немов прагнула залізти під землю, в могилу. Я сів трохи вище, підклавши рюкзак. — Тримай його добре, — звелів я синові. — Рюкзака було мало, і я підклав ще й сумку. Щось тверде в ній муляло сідниці. Що більше речі опираються мені, то затятіший я стаю. Мавши час, я б самими нігтями й зубами прогриз би нутрощі землі аж до земної кори, всякчас добре знаючи, що нічого цим не здобуду. А коли вже не матиму нігтів, не матиму зубів, дряпатиму скелі своїми кістками. Ось кілька слів про розв"язок, до якого я зрештою дійшов. Спершу сумка, потім рюкзак, потім синів плащ, складений учетверо, це все міцно прив"язане — шматками мотузки, що була в мого сина, — до багажника й до опори сідла. Ну, а парасольку я повішав на шию, щоб мати вільні обидві руки і триматися ними за пояс сина, власне, вже під пахвами, бо зрештою я сидів набагато вище від сина. — їдь, — наказав я. Син, як мені дуже б хотілося вірити, зробив відчайдушне зусилля. Ми впали. Я відчув гострий біль у гомілці. Я весь заплутався в задньому колесі.

— Допоможи мені! — благав я. Син допоміг мені підвестися. Гольф був роздертий, а з ноги текла кров. На щастя, то була хвора нога. Що я робив би, якби обидві ноги відмовили мені? Якось би влаштувався. Можливо, сталось якраз те лихо, без якого й добра не буває. Я, природна річ, думав про венозну кровотечу. — А ти не забився? — запитав я.

— Ні, — відповів син.

Ну, звичайно. Парасолькою я добряче зацідив йому по литці, там, де, я бачив, виблискує плоть між шортами і гольфом. Син зойкнув.

— Ти хочеш убити нас? — визвірився я.

— Я не маю сили, — виправдовувався син, — не маю сили.

З велосипедом начебто нічого не сталося, хіба що заднє колесо трохи вигнулось вісімкою. Я одразу збагнув свою помилку. Полягала вона в тому, що я перед виїздом сів прямо, звісивши ноги. Я замислився.

— Спробуймо ще, — мовив я.