Молой

— Я не годен ходити, — сказав я.

— Що? — перепитав він.

— Я хворий, я не можу ворушитися.

— Не розумію жодного слова з того, що ви кажете, — промовив Ґабер. Я закричав, що не можу рухатися, що я хворий, що мене треба транспортувати, що мій син покинув мене і що з мене вже досить. Ґабер важким поглядом зміряв мене від голови до п"ят. Я кілька разів спирався на парасольку, щоб показати йому, що не можу ходити. Ґабер знову розгорнув блокнот, присвітив собі, довго придивлявся до сторінки і проказав: — Моран повернеться додому, припинивши всі справи. — Згорнув блокнот, поклав його до кишені, сховав ліхтарика, підвівся, погладив собі груди і сказав, що помирає від спраги. Жодного слова про моє обличчя. А я ж не голився, відколи мій син привів велосипед із Голя, не зачісувався, не мився, не кажучи вже про всілякі злигодні й великі внутрішні метаморфози.

— Ви хоч упізнали мене? — крикнув я.

— Чи впізнав я вас? — перепитав Ґабер. Він замислився. Я знав, що він робить: шукає фразу, яка вдарить найдошкульніше. — Клятий Моран! — вимовив він. Я був такий кволий, що аж хитався. Я б помер, упавши йому в ноги, якби він сказав мені: «Ой, друже Моране, нітрохи не змінився!». Пітьма навколо ставала щораз глибша. Я запитував себе, чи це справді Ґабер.

— Він сердиться? — запитав я.

— Одну качку двічі не з"їсте, — відповів Ґабер.

— Я питаю, чи він сердиться! — крикнув я.

— Сердиться, — відповів Ґабер, — тож начувайтеся, зранку до вечора руки потирає, я чую з передпокою.

— Це нічого не означає, — зауважив я.

— Він сміється на самоті, — додав Ґабер.

— Він безперечно сердиться на мене, — погодився я.

— Знаєте, що він сказав мені одного разу? — запитав Ґабер.

— А він змінився?

— Що? — недочув Ґабер.

— Він змінився? — вигукнув я.

— Змінився, — відповів Ґабер. — Але ні, не змінився, чого б він мав мінятися, він, як і всі, постарів, оце й усе.

— Дивний у вас голос цього вечора, — мовив я, але, здається, він не почув мене.

— Гаразд, — підсумував Ґабер, — знову зверху вниз погладивши собі груди, — я йду, бо, бачу, ви нічим не почастуєте мене. — І пішов, навіть не попрощавшись. Але я наздогнав його, попри огиду, яку він навівав мені, попри мою кволість і мою хвору ногу, і схопив його за рукав.