Молой

— Ніяких блюзнірських порівнянь! — застережно підняв руку отець. Може, подумав про поцілунок без вусів або ростбіф без гірчиці. Я не люблю, коли мене уривають. Я починав сердитись.

— Бачу, до чого ви хилите, — здогадався отець, — тож кажіть уже зразу, що хочете причаститися. — Я опустив голову. — Це, звичайно, не зовсім правильно, — додав він. Я запитав себе, чи їв він сьогодні. Я знав, що він охоче влаштовує собі тривалі пости, вочевидь задля приборкання плоті, крім того, таку пораду дав йому лікар. Отак одним пострілом він убивав двох зайців. — Нікому нічого не кажіть, — попередив він, — нехай це лишиться між нами, і… — Він урвав себе, підносячи і палець, і очі до стелі: — Ти ба, що то за пляма?

Я теж став дивитися на стелю.

— Десь вода протікала, — мовив я.

— Те-те-те, це вже погано.

Слово «те-те-те» видалося мені розпачливо безглуздим.

— Бувають миті, — казав далі отець, — коли відчуваєш спокусу зневіритися. — Він підвівся: — Піду візьму свого ящика.

Він називав те своїм ящиком. Лишившись сам і стиснувши руки, аж хруснули пальці, я запитав поради в Господа. Марно. Ну, бодай це вже відоме. А щодо отця Амбруаза, то побачивши, як він метнувся за своїм ящиком, у мене склалося враження, ніби він не сумнівається ні в чому. Чи, може, його кортіло подивитись, як далеко я зайду? А може, подобалося підбивати мене на гріх? Я узагальнив ситуацію в наступній формі. Якщо він знає, що я пив пиво, і однаково причащає мене, він грішить не менше, ніж я, якщо в цьому є гріх. Тож я майже нічим не ризикую. Отець повернувся зі своєрідною валізою-дароносицею, відкрив її і причастив мене, не завагавшись ні на мить. Я підвівся й палко подякував йому.

— Пхе! — мовив він. — Дурниці. Тепер можна й побазікати.

Щоправда, говорити з ним про щось інше я й не збирався. Тепер я прагнув тільки одного: якомога швидше повернутися додому й нажертися раґу. Наситивши душу, я відчув вовчий апетит. Але, трохи випереджаючи свій графік, подумав, що можу приділити отцеві вісім хвилин. Вони видались мені безкінечними. Отець розповів, що пані Клеман, дружина фармацевта й сама фармацевт першого класу, впала у своїй аптеці зі сходів і зламала шийку…

— Шийку! — вигукнув я.

— Стегна, — додав він, — ви не дали мені закінчити.

— А далі повідомив, що так воно й мало статися. А я, щоб не пасти задніх, розповів, що мої кури завдають мені багато клопоту, зокрема сіра курка, що не хоче ані нестися, ані сидіти на яйцях і вже понад місяць сидить у поросі зранку до вечора.

— Як Йов, га-га! — реготнув отець. Я теж засміявся.

— Як добре бодай інколи посміятися, — додав він.

– І справді.

— Це властиво людині, — просторікував священик.

— Я помітив.

На мить запанувала тиша.

— А чим ви її годуєте? — запитав він.