Молой

— Така гарна курка, така несуча, — приказував священик.

— А втім, мабуть, завтра, — поправився я. — Я й забув, що аптека закрита. Звичайно, крім невідкладних випадків.

— Ну, а тепер трохи лікеру, — запропонував він. Я подякував.

Розмова з отцем Амбруазом справила на мене гнітюче враження. Начебто той самий милий, як і завжди, чоловік, а проте ні. Він, здається, вразив мене своїм обличчям, якому був притаманний, як тут краще сказати, брак шляхетности. Слід сказати, що причастя не допомогло. Повернувшись додому, я був схожий на чоловіка, що, ковтнувши знеболювач, спершу дивується, а потім обурюється, відчувши, що його муки нікуди не зникли. Я майже дійшов до підозри, що отець Амбруаз, знаючи про мої ранкові надмірності, тицьнув мені неосвічену облатку. Або що подумки стримував себе, промовляючи священні слова. Отож я повернувся додому в украй кепському гуморі, під дощем, що лив, наче з ринви.

Рагу розчарувало мене.

— Де цибуля? — закричав я.

— Розварилася, — відповіла Марта.

Я метнувся на кухню, шукати цибулю, бо підозрював, що служниця вийняла цибулю, знаючи, як я люблю її. Я нишпорив усюди аж до помийного відра. Нічого. Служниця глузливо поглядала на мене.

Я пішов до своєї кімнати, відкрив штори, поглянув на заволочене хмарами небо й ліг на постіль. Я не розумів, що сталося зі мною. Тієї пори мені було тяжко, що я не розумію. Я спробував опанувати себе. Марно. А чого ж тут іще сподіватися? Моє життя кудись повертало, але я не знав куди. І все-таки я спромігся заснути, а це річ нелегка, коли лихо не має виразних контурів. Я радів у тому присмерковому сні, що я таки сплю, аж тут до кімнати зайшов, не постукавши, син. О, якщо в нього й була риса, яку я ненавидів, так це те, що він заходив до моєї кімнати без стуку. Таж я міг якраз мастурбувати перед дзеркалом. Малоповчальне видовище для підлітка, що бачить, як батько, розстебнувши ширінку, підкотивши очі, перебуває в процесі здобуття похмурої, терпкої насолоди. Я гнівно нагадав синові про манери. Він запротестував, кажучи, що стукав аж двічі.

— Та можеш стукати хоч і сто разів, — відповів я, — але зайти маєш право тільки тоді, коли запросять!

— Але ж… — протягнув син.

— Що але ж? — запитав я.

— Ти мене запросив на половину п"ятої, — виправдовувався він.

— У житті, — не міг заспокоїтись я, — є річ, важливіша за пунктуальність, — сором"язливість. Повтори.

У тих зневажливих вустах моя фраза видалась мені безсоромною. Син був мокрий до останнього рубця.

— Що ти там розглядав? — запитав я.

— Лілійні, батьку, — відповів син.

«Лілійні, батьку!» Мій син мав украй своєрідну манеру говорити «батьку», коли прагнув образити мене.

— А тепер слухай мене добре, — мовив я. На його обличчі проступили стривоженість і увага. — Сьогодні ввечері, — перейшов я до суті, — ми вирушаємо в подорож. Ти вдягнеш свою зелену шкільну форму.

— Батьку, таж вона синя, — заперечив син.