Звірі

Ага, зрозумів я, від Доктора Зло та його надприродної зграї…

Цікаво, коли мій параноїдальний Жарох здогадається перевірити Максів чип? І що відчує, коли замість тіла з-під землі дістануть малесенький шматочок металу з мікросхемою всередині? Що відчує, коли зрозуміє, що з ланцюга зірвався не один, а цілих два звірі?

Втім, ще питання — чи здогадається він перевірити це взагалі? Чи зможе припустити, що кулі, випущені зі зброї Джокера, не знайшли своєї цілі? Що Джокер (старий, втомлений, але все одно — Джокер) може зірватися й палити просто так, у стелю? Що в стелю він палитиме вже навіть не через убивство дитини, яку раптово вирішив оберігати.

Що ненависть, яка охопить його, буде ненавистю зовсім не до Макса — такого самого продукту, як і сам Джокер, — що ненависть буде єдиним щирим почуттям до Контори, яка створила ці обидва продукти.

А потім Джокер вирішить урятувати хоча б одного з дивних дітей, яких так наполегливо намагалися знищити шефи Контори. Не з великої любові до цих дітей і зовсім не тому, що бачить у них майбутнє. Джокер вирішить урятувати хоча б одне індиго з єдиною метою: підкласти велику свиню тим, хто його породив.

Чи міг Жарох уявити собі, як Джокер опускає зброю, дивиться дещо шокованому Максові в очі й прикладає одного пальця до губ, іншого — до вуха («нас слухають, мовчи»), а Макс — дитина-індиго, яка завжди моментально орієнтується у ситуації, — спокійно киває у відповідь.

А коли починає дзеленчати «червоний», Джокер вмикає голосний зв’язок, і Макс уважно слухає.

— Що там у вас?

— Обидва об’єкти знищено.

— Обидва? Здурів? Наказу щодо Макса не було!

— Я знаю. Коли ви збиралися віддати його?

Жарох зітхає й зізнається (бо все ж таки довіряє Джокеру й знає, що довіра має бути взаємною):

— Сьогодні, — каже він.

Він знову роздратований. Йому не подобається, коли хтось здогадується про його плани. Це означає, що плани не такі вже й геніальні, а він — не такий вже й геніальний стратег.

— І чого було кота за хвіст тягнути? — незадоволено буркоче Джокер і дає відбій.

Ні. Не міг Жарох усього цього собі уявити. Не міг він уявити, що його дресирований звір не виконає наказу. Що раптом цей звір вирішить погратися в людину. Пробач, Жароху, пробач і згадай: люди, на відміну від собак, вміють зраджувати.

Ми зупинилися за містом та відпустили «Ferrari». Повільно рушили вздовж траси. Деякий час ішли мовчки.

Машин не було, серпнева тиша ледь дзеленчала у вухах.

Було спокійно.

— Не треба було її вбивати, — тихо промовив Макс, — вона зараз згодилася б.