За декілька секунд повз мене пролетів і скреготнув гальмами, зупиняючись, червоний спортивний «Ferrari». Я заскочив у машину, молодик за кермом посміхнувся мені, як давньому другові, і рвонув з місця.
Бідолашний Жарох… Такий удар у його віці…
Йому потрібно буде принаймні декілька хвилин, щоб оговтатися, ще декілька, аби затвердити план дій, і ще декілька, аби роздати підлеглим необхідні вказівки.
Сподіваюся, що почне він із чипа. Чи здивується, коли чип знайдуть заритим під кущем біля Аніного будинку? Чи одразу згадає, чому і як я зміг його витягти? А може, й не шукатиме чип, бо одразу ж зрозуміє — його колись відданий звір не просто вибіг на прогулянку, його колись відданий звір остаточно зірвався зі свого ланцюга.
— Навіщо ці понти? — поцікавився я, обертаючись до Макса.
Він сидів позаду із заплющеними очима, відкинувшись на сидінні. Цікаво, що зараз відбувалося у його немитій волохатій макітрі?
Макс відкрив очі, здивовано поглянув на мене:
— Які понти?
Здивування було щирим. Він і справді не розумів.
— Гіпнотизуй надалі водіїв менш примітних транспортних засобів, — пояснив я.
— Чому? Індиго, бляха-муха…
— На нас полюють, — спробував утлумачити я, — нас хочуть вбити. І якщо знайдуть, то вб’ють.
Він кліпнув очима, перетравлюючи інформацію, тоді широко посміхнувся й відмахнувся:
— Та!
Потім знову відкинувся назад, у попередню позицію.
«Та»? На нас полює армія найкращих у країні, якщо не в світі, вбивць, а він — «та»?!
А в принципі…
Я посміхнувся також. Нехай полюють, нехай шукають, нехай намагаються вбити. Зрештою, хіба це щось змінить у моєму житті? Мене завжди шукали, вираховували й намагалися ліквідувати. Не гірші, між іншим, професіонали, ніж наші, іноді навіть кращі. Я давно звик до цього, без цього мені й жити, певно, було б уже нецікаво…
— Ти медитуєш? — спитав я в Макса.
— Ставлю захист, — відповів він, не розплющуючи очей, — від наших.
ebooksa