— Як вам не соромно! — спалахнула Оля. — Ми так не домовлялись. Ви крутій.
Але переконавшись, що крашанка справжня, засміялася.
— Якби ви знали, як я вас люблю… Помовчавши, вона спитала:
— Вам коли-небудь сняться сни?
— Сняться. Колись снилося, як я літаю. Тому і придумав собі псевдонім «Ікар». А тепер… в одному зі снів мені було заборонено літати. Завдяки цьому я тут, з тобою. Коли-небудь розповім.
Гайдук з"їв трохи борщу, скуштував паску, похваливши Олю, й повернувся до письмового столу: ввімкнув комп"ютер, в якому нагромадилися таємні повідомлення, й почав їх читати, виділяючи червоним шрифтом головне, те, що привернуло його увагу.
Знову, як і після першої своєї смерті у скирті поблизу Спасо-Дніпровського братства, Гайдук відчув: щось зламалося в ньому, щось відійшло як непотрібне і зайве — згадав, як був у Вероні новорічної ночі і як італійці викидали старі меблі на вулицю, бажаючи очиститись, позбутись усього старого непотребу. Але що в ньому залишилося? Відповіді ще не було. Хоча дуже швидко він зрозумів, що сенс життя зводиться до двох болючих питань:
— як врятувати Олю і майбутнього сина від смерті, від замахів, від великого полювання на Гайдука та його сім"ю?
— як виграти битву за Україну, за її землю і хліб, що становило суть Великої Гри у післявибуховий і післятемрявний період?
Все інше — велике й дрібне, події і спогади минулого, його захоплення і пристрасті, ілюзії й розчарування, справи політичні й службові, честолюбні мрії та далекосяжні плани — відступило, віддалилося, наче витекло з його кров"ю й залишилося на бетонних плитах шотландського замку.
Абсолютно байдужим залишився Гайдук до декрету Василя Волі, який тимчасово, до повного одужання Гайдука, поспішив призначити Ігоря Палія директором Розвідувального комітету і одночасно головним координатором Збройних Сил. Попри Олині коментарі про підступність і непорядність президента, сам Гайдук навіть зрадів за Палія.
27 травня Палій приніс Гайдукові, який все ще не повертався до свого офісу, повідомлення агента «Артист» про нараду в Суздалі. Оля вперше поїхала до лікарні для слизовиків, де розпочався набір пацієнтів. Гайдук, ледве додибавши без топірця до кухні, заварив міцну каву, й вони сіли з Палієм за лептоп і почали читати інформацію. Дім, у якому жив Гайдук, посилено охоронявся, жучків у кімнатах не було — принаймні, так твердила служба капітана Середи.
До повідомлення про нараду агент доклав кілька оперативних документів щодо напрямків ударів й місць зосередження військ нападників: на екрані чітко промальовувалися плани Ганса Муратмухамедова — дві стріли, що пронизували Україну-Русь з півночі, одна — зі сходу і одна — з півдня, з Одеси. Україна нагадувала жертовного бика, прохромленого списами-бандерильями. Матадору залишалося завдати останнього, смертельного удару шпагою в серце. На півночі з російського боку вже зводилися перші фрагменти зернотрубопроводів та гігантських зерносховищ.
— Яка гарна картинка, — сказав Гайдук, розглядаючи фотографії і креслення споруд.
— Можемо не встигнути до початку, — занепокоєно заворушився на риплячому стільці Палій. Гайдук сидів на важкому ослінчику, бо другого стільця в кухні не було.
— Далі відступати нікуди. Треба діяти, — Гайдук відключив комп"ютер. — Я сподіваюся на вас, Ігорю.
— Я з вами, — глянув у вічі Гайдукові Палій. — Я готовий на все. І не тільки я. Останнім часом я побував у більшості братств, у військах. Люди не хочуть повторення гетьманщини і зради Клинкевича. Незважаючи на світло, напруження зростає. Бояться за долю врожаю.
— Нам треба негайно їхати в гості до Інспектора Кварка, — сказав Гайдук.
— Кварк? Хто це? — з недовірою вимовив незнайоме ім"я Палій.
— Ви чули про «Чорнобиль-30»?
ebooksa