— Пане президенте, члени сенату! Що відбувається? Це не пакт миру, а державна зрада, ліквідація нашої держави, знищення наших ресурсів, пограбування наших народних багатств. Згідно з законом про національну безпеку пропоную: негайно розпочати процес імпічменту президента. Сенат його обрав, сенат може й переобрати. Він приніс нам не мир, а зраду, національну ганьбу. Сенат має негайно відкинути цей так званий пакт як документ капітуляції. Прошу висловитись.
Пролунали оплески, хоча й не такі ентузіастичні, як це траплялося на публічних мітингах, де виступала Інді.
Не встигла Голембієвська відійти від трибуни, як на сцену вискочила Богошитська, вдягнена в рожевий кримпленовий костюм; спідниця вище колін відкривала худі ноги державного секретаря; у такий самий костюм понад сто років тому була вдягнена Жаклін Кеннеді — дружина президента США, вбитого в Далласі, — вона сиділа поряд з чоловіком у відкритому «Лінкольні», коли пролунали фатальні постріли.
Ерна Еріхівна Богошитська, не кинувши навіть короткого погляду на Індіру Голембієвську, розмірено й безпристрасно виголосила промову, наче карбуючи диктант для учнів четвертого класу:
— Шя-я-новне товариство. Моє серце й досі захлинається від горя, яке спізнала я на братній землі наших старших братів і сестер. Там панують голод, злидні і біда…
— А в нас не панують? — вигукнув Шморгун, який сидів у першому ряду.
— Так, пане Шьморгун, маєте рацію. І в нас голод і біда. Але в нас очікується великий врожай, який вирішить усі наші проблеми, а на Півночі — мороз і сніги. Там справжній голодомор. Невже не здригнуться наші серця у співчутті, невже ми не згадаємо, як слов"янська Імперія Двоголового Орла допомагала нам і в дев"ятнадцятому і в двадцятому століттях? Невже стогони вмираючих дітей і безутішні сльози матерів не викличуть у нас почуття любові і милосердя?
Цей пакт, підписаний мною, чим пишя-я-юся, є знаком доброї волі нашого всенародного президента, дорогого Василя Маркіяновича, це його історична зовнішньополітична ініціатива, гідна Нобелівської премії миру. Якими ж мерзотниками, людиноненависниками, слов"янофобами і, врешті, ворогами України треба бути, заперечуючи гуманістичне, всесвітнє значення пакту!
Ви знаєте, пані й панове, чому шя-я-новна голова сенату так пристрасно виступає проти пакту? Тому що вона — чорна зрадниця нашого народу, вона дбає тільки за інтереси Індії. Вона хоче відібрати наше зерно від українських малюків, позбавити українських матерів повноцінного харчування, віддавши наші продовольчі запаси індійським агресорам, які ведуть загарбницьку війну з свободолюбним народом Пакистану. Ми живемо, пані й панове, в потворному світі подвійних стандартів, у царстві кривих дзеркал. Голембієвська — яскравий приклад безсовісної брехні, безмежної корупції, державної зради в її найбільш цинічному вигляді. Вона — найбільш продажний політик України-Руси, і я можу це довести! — майже кричала Богошитська. — Якщо вона думає, що її прикрашя-я-є кармінова цяточка на чолі, то вона помиляється. Це — наче червоний ліхтар, ганебне тавро, знак розпусти і злодійства. Жодна порядна українська жінка себе так не прикрашя-я-є. На жаль, Голембієвська не одна. В цьому залі є люди, які, називаючи себе патріотами держави, ведуть таємні сепаратні переговори з такими лютими ворогами українського народу, як Фрідман, з масонськими світовими урядами, які бажя-я-ють забрати в нас всі святині українського народу, насамперед — хліб і сало.
Вороняче око Богошитської уперлося в зал, який заціпеніло мовчав, — і невідомо, чого більше було в цьому мовчанні: страху, сорому, приниження чи тихої радості з приводу довгожданого возз"єднання з північними братами і сестрами.
Індіра Голембієвська, яка незворушно-уважно вислухала диктант Ерни Еріхівни, спокійно налила мінеральну воду до склянки, підвелася й, наблизившись до рожевої постаті ораторки, виплеснула воду в лице Богошитській, від чого була порушена вся біло-рожево-червона збалансована кольорова гама обличчя й всі барви змішалися й потекли, перетворюючи державний лик сановниці на блазенську карикатуру.
Богошитська, в якої випали, витекли очні лінзи, від чого вона раптово осліпла, кинулася вбік Індіри, щоб учепитися в волосся, але схибила і ледве не впала з подіуму.
Никанор Петропавлович Єфім"єв, викликавши щире захоплення публіки, наче важкий лев, вистрибнув з крісла, перевертаючи столик, — пляшки з мінералкою гуркітливо покотилися по сцені, наче в якомусь дешевому пивному пабі, — й, здійснивши стрибок реслера, схопив обох супротивниць за коміри жакетів й підняв над сценою, наче шкодливих котенят. Публіці дуже сподобалося, як смикає ніжками державний секретар — академік, багатьом згадалися звичні сцени виконання страт на головній шибениці країни на Майдані.
Нарешті отямився Василь Воля, який кинувся рятувати Богошитську, забрав з лап Єфім"єва (Індіру прем"єр-міністр також відпустив, дбайливо обсмикнувши на ній жакет і дружньо плеснувши по дупі), затулив державну секретарку від голови сенату, хустинкою став витирати мокре обличчя Ерни Еріхівни, остаточно розмазавши всі фарби в суцільну синю маску. Як казав великий російський поет: «Я сразу смазал карту будня, плеснувши краску из стакана»…
— Припиніть трансляцію! — гукнув Воля з відчаєм телережисерам, але було пізно: історичні кадри битви двох валькірій зафіксували навічно для прийдешніх поколінь картинку прийняття доленосного рішення. Оскільки Індіра Голембієвська покинула зал засідань, Василь Воля перебрав на себе її функції і таки наполіг на негайному голосуванні.
З сімдесяти сенаторів (кожна земля була представлена п"ятьма сенаторами) за ратифікацію пакту Богошитської — Родіонова-Дюбуа-Саніна проголосувало п"ятдесят три; двадцять сім були проти. Пакт вступав у дію 22 червня 2079 року.
77
Ніхто, крім президента Волі, не бачив, як після закінчення засідання сенату корчилася в його кабінеті Богошитська, як біла піна текла з кутиків рота — тою піною вона розтирала своє гостроконечне синюшне обличчя, час від часу рвучи на собі платинове волосся, псуючи композицію кращого київського перукаря Льоні Брежнєва.
— Я… Її… блядь індійську… суку чорножьопу… порву… загризу… вип"ю кров, — захлиналася Ерна Еріхівна в праведному гніві. — Її цицьки безсоромні відірву… Її шмоньку розпусну в анатомічному театрі виставлю на публічний показ… ніколи не забуду, не прощу наруги. Не над собою, над державою. За державу обідно. І вам не прощу, шя-я-новний Василю Маркіяновичу, — злобно зиркнула вона в бік улюбленого президента.
— А я при чому? — стрепенувся Воля, пригноблений подіями на засіданні сенату.
ebooksa