— Чи ви знаєте, що ті, кому ви вклоняєтесь — ваші святі княгиня Ольга та князь Володимир, — одні з найбільших злочинців в історії Руси? Одна — холодна і підступна вбивця невинних людей, а другий — розпусник, що перетрахав тисячі жінок, рабинь, багатожонець, який зрадив рідну віру, знищив наших богів. Чули про це?
Фавн нерухомо сидів, не перебиваючи палку промову юнака.
— Ви вкрали в нас народні звичаї, народні свята, просту народну мораль… Ваше християнство перетворило українців на покірливих рабів, на бидло, готове служити будь-якому пану. Бо, бачите, ваш Христос учив підставляти ліву щоку, коли вам врізали в праву… Але знайте, ваша юдейська влада кінчається. Наближається Дажбожа революція, кінець Темряви, ми знищимо нав"язане нам юдейське чужовір"я. Наш вождь — князь Святослав, один з найбільших воїнів в історії людства. Його переможний меч — наш символ, його звитяги — приклад для нас. Я — член священної ради рідновірів. Ми створили дружину імені великого князя Руського Святослава і врятуємо землю нашу від заглади. Ми встановимо над Києвом, на місці Софійського собору, могутній монумент Перуна, а на місці Печерської лаври збудуємо храм Числобога, в якому служитимуть волхви. Ми знищимо юдохристиян і відновимо в народі прості моральні принципи — чужинцям не довіряй, ворогам не прощай, свого не віддавай, на чуже не зазіхай…
Його пристрасний монолог раптом урвався, лише почути можна було переривчасте й глибоке дихання рідновіра.
— Несторе, — нарешті озвався Фавн.
— Я не Нестор, — злобно прошепотів юний братчик. — І не Мар-кіян. Я — Воїслав. Тільки нікому не кажіть. Це таємниця.
— Добре, — пообіцяв Фавн. — Що тобі, синку, найбільше хотілося б у житті робити?
— Знайти чашу Святослава.
— Яку чашу?
— Його череп, оправлений золотом. Це наша святиня. Вона зникла, і я хочу ЇЇ повернути нашому народу.
— А ще чим хотів би займатися?
— Писати.
— А що вмієш писати? Вірші, прозу?
— Написав поему. «Мертві душі». Тепер пишу літопис братства.
— «Мертві душі» — це про що? — обережно спитав Фавн, щоб часом не образити молодого філософа жахливою підозрою.
— Про юдохристиян. Це вони — мертві душі землі нашої.
Несподівано Нестор став на коліна й почав ридати довго й голосно — так жінки плачуть над покійником, зойком намагаючись побороти смертельну тугу.
Фавн поклав руку на голову Нестора-Маркіяна-Воїслава.
— Два роки тому я закохався, отче, в дівчину з мого курсу. Звали її Зореслава. Була вона головною волхвинею священної ради.
Він виштовхував з себе короткі речення, перериваючи ними ридання й стогони.
ebooksa