– Виходь звідси. Мені не подобається, що ти увійшла до цієї кімнати. Тут дуже вогко.
– Це пусте. Я маю тут багато чого зробити. Ви тільки зайдіть і гляньте. Погляньте, на що я тут натрапила.
Я не зрушив із місця.
– Заходьте, заходьте.
Я увійшов до кімнати й опустився навколішки біля неї. Ізабелла розділила речі та ящики за категоріями: книжки, іграшки, фотографії, одяг, взуття, окуляри. Я подивився на всі ці предмети з острахом. Що ж до Ізабелли, то вона була в захваті, так, ніби потрапила до копалень царя Соломона.
– Це все ваше?
Я заперечливо похитав головою.
– Це речі колишнього власника.
– Ви його знали?
– Ні. Усе це було тут за багато років до того, як я сюди переселився.
Ізабелла тримала в руці пакунок листів і показала мені його з таким виразом, ніби йшлося про остаточний і вирішальний доказ у якомусь розслідуванні.
– Бо я, здається, з’ясувала, як його звали.
– Не кажи мені.
Ізабелла всміхнулася, вочевидь, у захваті від своїх детективних успіхів.
– Марласка, – проголосила вона. – Його звали Дієґо Марласка. Вам це не здається цікавим?
– А що тут цікавого?
– Він має ті самі ініціали, що й ви. Д. М.
– Це простий збіг. Десятки тисяч людей у цьому місті мають такі самі ініціали.
Ізабелла мені підморгнула. Вона була задоволена, як ніколи.
– Погляньте, що я знайшла.