– Це був твій батько?
Я відвернув погляд.
– Ні. Я впав.
Лікар Кампос, який жив за кілька будинків звідти, прийшов через п’ять хвилин. Він оглянув мене з ніг до голови, обмацуючи синці та змазуючи порізи з усією можливою обережністю. Я бачив, що його очі палахкотять від обурення, але він не сказав нічого.
– Переломів немає, але синці не зійдуть і болітимуть іще кілька днів. Ці два зуби треба видалити. Їх усе одно втрачено, а є небезпека зараження.
Коли лікар пішов, Семпере приготував мені склянку теплого молока з какао й з усмішкою дивився, як я п’ю.
– І ти все це витерпів, щоб урятувати «Великі сподівання», чи не так?
Я знизав плечима. Батько й син перезирнулися зі змовницькими усмішками.
– Наступного разу, коли ти захочеш урятувати книжку, рятуй її по-справжньому, не ризикуючи життям. Скажи мені про це, і я відведу тебе до такого таємного місця, де книжки ніколи не вмирають і де ніхто не може знищити їх.
Я подивився на обох, заінтригований.
– Про яке місце ви говорите?
Семпере підморгнув і подарував мені ту таємничу усмішку, яка здавалася вкраденою із серіалу дона Александра Дюма й була, як розповідали, маркою їхньої родини.
Мій батько ходив протягом усього того тижня з опущеними очима: його мучили докори сумління. Він купив нову лампочку й сказав мені, що дозволяє вмикати її, але не надовго, бо електрика коштує дуже дорого. Я вирішив не гратися з вогнем. У суботу на тому тижні батько хотів купити мені книжку й зайшов до книгарні на вулиці Палья навпроти давнього римського муру, першої й останньої книгарні, поріг якої він переступив, та оскільки він не міг прочитати назви на палітурках понад сотні виставлених там книжок, то пішов звідти з порожніми руками. Після цього він дав мені грошей, більше, аніж зазвичай, і сказав, що я можу купити собі все, що заманеться. Ця нагода здалася мені зручною для того, щоб поговорити на тему, яку я досі не наважувався порушити.
– Донья Маріана, учителька, просила мене запитати у вас, чи не змогли б ви якось прийти до школи. Вона хоче поговорити з вами, – почав я.
– Поговорити про що? Чого ти там накоїв?
– Нічого я не накоїв. Донья Маріана хотіла б поговорити з вами про мою подальшу освіту. Вона каже, що я маю здібності, і хоче виклопотати мені стипендію для вступу до монастирської школи…
– Чи можна вірити жінці, яка забиває тобі голову пустими химерами й хоче послати тебе до коледжу, у якому навчаються діти багатіїв? Ти знаєш, що то за публіка? Ти знаєш, як вони на тебе дивитимуться і як ставитимуться до тебе, коли довідаються, звідки ти прийшов?
Я опустив погляд.
– Донья Маріана лише хоче допомогти, тату. Більше нічого. Не гнівайтеся. Я скажу їй, що ви проти, та й по всьому.
Батько зиркнув на мене лютим поглядом, але стримався й, заплющивши очі, кілька разів глибоко вдихнув повітря, перш ніж сказати:
ebooksa