– Я заплатив за своє радіо дві сотні песет, а в результаті мушу слухати дурниці, які воно без упину базікає.
Ми сиділи в кріслах, що стояли одне навпроти одного; усі вікна були відчинені, і до кімнати залітав свіжий вітер, який для мене, мешканця старого й темного міста, пахнув іншим світом. Тиша, яка тут панувала, здавалася мені справжнім чудом. Чутно було тільки, як дзижчать у саду комахи й шелестить на вітрі листя дерев.
– Погода така чудова, ніби вже прийшло літо, – наважився порушити мовчанку я.
– Не ховайся за розмовами про погоду. Я вже знаю, що сталося, – сказав Відаль.
Я знизав плечима й скинув поглядом на його письмовий стіл. Я знав, що мій наставник уже багато місяців – якщо не років – намагається написати те, що він називав «серйозним романом», далеким від легковажних сюжетів його детективних історій, щоб уписати своє ім’я до списку тих авторів, чиї твори стоять на полицях найбільших бібліотек. Я не побачив багато списаних аркушів.
– Як посувається шедевр?
Відаль викинув недопалок у вікно й подивився в далеч.
– Мені немає чого сказати, Давиде.
– Дурниці.
– Усе в цьому житті дурниці. Питання лише в тому, під яким кутом ми дивимося на речі.
– Чого б вам не занести цю думку до своєї книжки? Назвіть її «Нігіліст на пагорбі». Успіх забезпечений.
– Успіх насамперед потрібен тобі, бо або я помиляюся, або скоро твої заощадження вичерпаються.
– Я завжди можу звернутися до вашого милосердя.
– Не пам’ятаю, щоб ти коли-небудь до нього звертався.
– Для всього на світі існує початок.
– Зараз тобі здається, ніби для тебе настав кінець світу, але…
– …але незабаром я зрозумію, що зі мною сталося найкраще з того, що могло статися, – закінчив я його думку. – Вам залишилося тільки зізнатися, що тепер дон Басиліо пише для вас промови.
Відаль засміявся.
– Що думаєш робити? – запитав він.
– Може, вам потрібен секретар?