Моїми видавцями були двоє колоритних містян, яких звали Баридо й Есковільяс. Баридо, маленький, товстий, на губах у якого завжди грала маснувата загадкова посмішка, був мозком цієї операції. Раніше він був ковбасником, і хоча за все своє життя прочитав не більш як три книжки з катехізисом і телефонним довідником включно, а проте був наділений великими здібностями в галузі виготовлення бухгалтерських книг, вихваляючись перед своїми інвесторами неосяжними планами видання літератури читабельної. Ці плани приваблювали також авторів, що їх це видавництво, як відразу зрозумів Відаль, обшахровувало, нещадно експлуатувало, а в кінцевому підсумку викидало на вулицю, коли вітер починав віяти в протилежний бік, що раніше або пізніше неодмінно траплялося.
Есковільяс виконував допоміжну роль. Високий, худорлявий, з рисами обличчя, у яких було щось погрозливе, він набув свого першого досвіду в справах, працюючи в похоронному бюро, і, маючи дивний звичай мити свої сороміцькі органи одеколоном, завжди поширював навколо себе неясний сморід формаліну, від якого волосся ставало дибки. По суті, він виконував обов’язки зловісного наглядача з нагаєм у руці й робив усю брудну роботу, для якої Баридо зі своєю веселою вдачею та далеко не такою атлетичною будовою тіла мав значно менше здібностей. Це mènage-à-trois[10] доповнювалося секретаркою фірми Ермінією, яка повсюди ходила за цими двома, наче вірна собака, і мала прізвисько Отрута, бо, попри те, що була на вигляд великою скромницею, їй можна було довіряти не більше, аніж гримучій змії в період тічки.
Не дуже дбаючи про надмірну чемність, я намагався бачитися з ними якомога рідше. Наші стосунки мали суто меркантильний характер, і жодна зі сторін не знемагала від бажання змінювати встановлений протокол. Я вирішив скористатися з цієї нагоди й працювати дуже серйозно, щоб довести Відалеві та собі самому, що спроможний боротися з труднощами життя й заслуговую на його довіру та допомогу. Заробивши трохи грошей, я вирішив покинути пансіон доньї Кармен і пошукати собі щось більш пристойне. Ще раніше я накинув оком на монументальний на вигляд будинок на вулиці Фласадерс за номером тридцять, що був на відстані кинутого каменя від бульвару Борна, який я проминав протягом усіх тих років, коли повертався з редакції до пансіону. Та будівля, увінчана вежею, що стриміла над фасадом, прикрашеним барельєфами та фігурними ринвами, стояла всі ці роки замкнена; її двері обплутували ланцюги, на яких висіло кілька іржавих замків.
Але попри її зловісний та недоладний вигляд, а може, саме завдяки йому думка про те, щоб оселитися в ній, збудила в моїй уяві цілий букет позначених радісним хвилюванням, можна навіть сказати, любострасних картин. За інших обставин я насамперед подумав би про те, що такий будинок перебуває далеко поза можливостями мого скромного бюджету, але запустіння та забуття, у яких він, схоже, перебував довгі роки, розбудили в мені надію, що, якщо ця будівля більше нікому не потрібна, то, можливо, її власники погодяться на мої умови.
Розпитавши у кварталі, я з’ясував, що в тому будинку вже багато років ніхто не живе й що він перебуває під наглядом управителя нерухомої власності на ім’я Вінсент Клаве, чия контора була на вулиці Комерсіо, навпроти ринку. Клаве був кабальєро старої школи, що полюбляв одягатися так, як одягалися алькальди та батьки вітчизни, чиї статуї стоять на вході до Парку Цитаделі, і за найменшої нагоди вдавався до риторичних зворотів, які не давали пощади ані божественному, ані людському.
– Отже, ви письменник. Знайте, я міг би розповісти вам чимало історій, кожна з яких дала б вам сюжет для чудової книжки.
– Я в цьому не сумніваюся… То чого б, наприклад, вам не почати з розповіді про будинок на вулиці Фласадерс, номер тридцятий?
Вираз обличчя Клаве став схожий на маску персонажа з давньогрецької трагедії.
– Будинок із вежею?
– Він самий.
– Повірте мені, юначе, я не радив би вам оселятися в ньому.
– А чом би й ні?
Клаве стишив голос майже до пошепту, ніби боявся, що стіни нас підслухають, і промовив замогильним тоном:
– Над тим будинком нависає зловісна тінь. Я там був, коли ми ходили з нотарем опечатувати його, і можу вас запевнити, що стара частина кладовища Монтжуїк має веселіший вигляд. Відтоді він завжди стояв порожній. Те місце зберігає погані спогади. Воно нікому не до вподоби.
– Його спогади не можуть бути гіршими за мої, але хай там як, а я сподіваюся, що вони знизять на нього ціну.
– Іноді буває така ціна, яку не можна сплатити грішми.
– Можна мені подивитися той дім?
Я вперше навідався до будинку з вежею одного березневого ранку в супроводі самого Клаве, його секретаря та банківського ревізора, чиє прізвище також було серед тих, хто мав стосунок до тієї власності. Схоже, цей дім протягом багатьох років був предметом заплутаних юридичних дискусій, аж поки нарешті перейшов до кредитної установи, що проковтнула його останнього власника. Якщо Клаве не брехав, то ніхто не переступав через його поріг уже двадцять років.
Багато років по тому, читаючи розповідь кількох британських дослідників, що проникли в темні глибини єгипетської гробниці, якій було кілька тисяч років, з її лабіринтами та прокляттями, я знову пригадав свої перші відвідини будинку з вежею на вулиці Фласадерс. Секретар прихопив із собою гасовий ліхтар, бо в той дім досі не провели електрику. Ревізор банку приніс із собою в’язку з п’ятнадцяти ключів, якими мав відімкнути безліч важких замків, що звисали з ланцюгів. Коли нарешті ми відчинили двері, будинок зустрів нас смердючим подихом, подихом могили й вологості. Ревізор закашлявся, а управитель, який прихопив сюди свій найліпший вираз скептицизму й відрази, приклав до губ хусточку.
– Заходьте першим, – запросив він.
ebooksa