– Звісно, я їм не вірю.
Дон Педро взяв ковдру й накрив мене нею.
– Я піду зустріну лікаря, – сказав він. – Відпочивай.
Через хвилину я почув кроки й голоси, що наближалися до спальні. Відчув, що мене роздягають, і здогадався, що розкрилися десятки порізів, які вкрили моє тіло, наче кривава гідра. Відчув, як щипці занурюються в мої рани, дістаючи звідти скляні скалки, що тягли за собою шматки шкіри та м’яса. Відчув тепло дезінфектантів та уколи голки, якою лікар зашивав мої рани. Я вже не відчував болю, лише втому. Після того як мене забинтували, зашили й полагодили, як поламану ляльку, лікар і Відаль вкрили мене й поклали мою голову на подушку, яка була м’якішою й приємнішою на дотик, аніж будь-яка з тих, на які мені доводилося класти голову протягом усього мого життя. Я розплющив очі й побачив обличчя лікаря, кабальєро з аристократичним виглядом і заспокійливою усмішкою. Він тримав у руках шприц.
– Вам пощастило, юначе, – сказав він, занурюючи шприц мені в руку.
– Що це? – прошепотів я.
Обличчя Відаля з’явилося поруч з обличчям лікаря.
– Це допоможе тобі відпочити.
Хмара холоду розійшлася по моїй руці й накрила мені груди. Я полетів у якийсь колодязь, обтягнутий чорним оксамитом, тоді як Відаль і лікар дивилися на мене згори. Світ почав стулятися, аж поки від нього залишилася тільки крапелька світла, яка випарувалася в моїх руках. Я провалився в цей гарячий, хімічний і нескінченний спокій, який ніхто ніколи не захотів би покинути.
Я пригадую світ чорної води під кригою. Місячне світло ковзало крижаним склепінням угорі й розпадалося на тисячу жовтих снопів, що крутилися в потоці, який мене підхопив. Біла мантія, що її обгортала, повільно коливалася, силует її тіла був видимий у віддзеркаленому світлі. Крістіна простягала до мене руку, і я змагався з течією холодної густої води. Коли залишилося кілька міліметрів відстані між моєю та її рукою, чорна хмара розкинула свої крила над нею й накрила її, наче вибух чорнила. Мацаки чорного світла охопили її руки, горло та обличчя й потягли в непроглядну темряву.
Я прокинувся, почувши звук свого імені на устах інспектора Віктора Ґрандеса. Я вмить прийшов до тями, хоч і не відразу зрозумів, де я є, бо навколишня обстанова коли мені щось і нагадувала, то хіба що номер-люкс великого готелю. Біль від десятків порізів, який почав шпигати в груди, повернув мене до реальності. Я був у спальні Відаля на віллі «Геліус». Полуденне світло просочувалося крізь зачинені віконниці. У каміні горів вогонь, і в кімнаті було тепло. Голоси долинали з нижнього поверху: Педро Відаль і Віктор Ґрандес.
Я знехтував біль та уколи, що кусали мені шкіру, і вибрався з ліжка. Мій одяг, брудний і закривавлений, лежав на кріслі. Я знайшов своє пальто. Револьвер досі був у його кишені. Я звів бойок і вийшов із кімнати, прямуючи на голоси, які лунали десь під сходами. Спустився на кілька приступок і прихилився до стіни.
– Я співчуваю вам через втрату ваших людей, інспекторе, – почув я голос Відаля. – Не сумнівайтеся, якщо Давид сконтактується зі мною або я довідаюся про місце його перебування, я негайно вас про це повідомлю.
– Дякую вам за допомогу, сеньйоре Відаль. Мені прикро, що я завдаю вам клопоту, але ситуація надзвичайно серйозна.
– Я завжди готовий допомогти. Дякую за візит.
Кроки через хол і звук зачинених дверей. Кроки в саду, які віддалялися. Важке дихання Відаля внизу, під сходами. Я спустився ще на кілька приступок і побачив його. Він стояв, прихилившись лобом до дверей. Почувши мої кроки, розплющив очі й обернувся.
Він не сказав нічого. Лише поглянув на револьвер, який я тримав у руці. Я поклав його на столик, що стояв під сходами.
– Ходімо, знайдемо для тебе якийсь чистий одяг, – сказав він.
Я пішов за ним до величезної гардеробної, яка здавалася справжнім музеєм одягу. Усі вишукані костюми, що нагадували про роки слави Відаля, були тут. Десятки краваток, черевиків і запонок у футлярах із червоного оксамиту.
– Усе це одяг від тих часів, коли я був молодий. Він буде добрий на тебе.
ebooksa