Гра янгола

– Тоді, може, спробуймо вдавати, що ми друзі, принаймні в таких ситуаціях, як ця?

– Я не хочу бути вашим другом, Давиде.

– Чому?

– Бо ви теж не хочете бути моїм другом.

Вона мала слушність: я не хотів бути її другом.

– Ви справді думаєте, що я проституюю себе?

– Те, що я думаю, не має ваги. Головне, що ви про себе думаєте.

Я побув там іще п’ять хвилин, а потім підвівся й пішов, не сказавши ні слова. Підійшовши до великих сходів «Лісео», я вже встиг пообіцяти собі, що ніколи більше не подарую їй жодної думки, жодного погляду, жодного приязного слова.

Наступного дня я зустрівся з нею біля собору, і, коли вже наготувався мовчки обминути її, вона привітала мене помахом руки й усміхнулася. Я зупинився, побачивши, що вона підходить до мене.

– Ви не хочете запросити мене на обід?

– Я вийшов на хвилинку й не можу звільнитися раніше, ніж за дві години.

– Тоді дозвольте мені запросити вас. Невже ви відмовитеся приділити дамі годину?

Згнітивши серце, я пішов за нею до кондитерської на вулиці Петриксоль. Ми замовили дві філіжанки гарячого какао, сіли одне навпроти одного й стали чекати, хто розтулить рота першим. Уперше виграв я.

– Я вчора не хотіла образити вас, Давиде. Я не знаю, що розповів вам дон Педро, але я ніколи так не казала.

– Але ви так подумали, тому дон Педро мені про це й розповів.

– Ви не маєте найменшого уявлення про те, що я думаю, – твердо відповіла вона. – І дон Педро теж.

Я стенув плечима.

– Ну то й гаразд.

– Я сказала зовсім інше. Я сказала, що думаю, ви робите зовсім не те, що відчуваєте.

Я всміхнувся, бо не міг не погодитися з нею. У ту мить моїм єдиним відчуттям було бажання поцілувати її. Крістіна витримала мій погляд. Вона дивилася на мене з викликом і не відвернула обличчя, коли я простяг руку й доторкнувся до її губ, потім ковзнувши пальцями по підборіддю й шиї.