– Нічого важливого, сеньйоре Мартін.
– Але я бачу, вас непокоїть щось…
– Дурниці зі здоров’ям. У моєму віці з’являється безліч дрібних проблем, ви ж бо знаєте. Але не це для мене головне. Для мене головне – моя дочка.
Я не знав, що можна на це відповісти, і лише кивнув головою.
– Я знаю, вона подобається вам, сеньйоре Мартін. Моя Крістіна. Батько завжди здогадується про такі речі.
Я знову відповів йому мовчанкою, що означала підтвердження. Ми більше не обмінялися жодним словом, аж поки Мануель не зупинив машину на початку вулиці Фласадерс. Він потиснув мені руку й ще раз привітав із днем народження.
– Якщо зі мною щось станеться, – сказав він, – ви ж допоможете їй, чи не так, сеньйоре Мартін? Ви зробите це для мене?
– Звичайно, Мануелю. Але що з вами може статися?
Шофер усміхнувся й попрощався зі мною помахом руки. Я побачив, як він сів у машину й повільно від’їхав. Я не мав у цьому цілковитої переконаності, але міг би заприсягтися: зі мною він мовчав майже всю дорогу, а тепер розмовляв сам із собою.
Цілий день я крутився в домі, прибираючи та наводячи лад, провітрюючи кімнати та кутки, про які забув, що вони й існують. Збігав на ринок і купив там цілий оберемок квітів, та коли повернувся, то виявив, що не знаю, куди заподілися ті вазони, у які їх можна поставити. Я одягся так, ніби збирався вирушити на пошуки роботи. Підбирав слова та привітання, які здавалися мені безглуздими. Заглянув у дзеркало й зрозумів, що Відаль мав рацію: я був схожий на вампіра. Кінець кінцем сів у крісло на галереї й став чекати з книжкою в руках. За дві години я не прочитав навіть першу сторінку. Нарешті точно о четвертій годині дня я почув кроки Крістіни на сходах і підхопився на ноги одним стрибком. Коли вона подзвонила у двері, я вже чекав там на неї цілу вічність.
– Привіт, Давиде. Я невчасно?
– Ні, ні. Навпаки. Проходь, будь ласка.
Крістіна чемно всміхнулася й пройшла в коридор. Я повів її до читальної зали, що була на галереї, і запросив сідати. Вона обвела залу повільним поглядом.
– Цей будинок справляє дивне враження, – промовила вона. – Педро мені вже казав, що ти живеш у панському домі.
– Він віддає перевагу терміну «похмурий», але, думаю, це питання особистого смаку.
– Можна мені запитати, чому ти тут оселився? Цей будинок завеликий для людини, яка живе сама-одна.
«Людини, яка живе сама-одна, – подумав я. – Чоловік зрештою перетворюється на такого, яким він бачить себе в очах жінки, що її жадає».
– Хочеш знати правду? – запитав я. – А правда полягає в тому, що мені захотілося тут жити, бо протягом багатьох років я щодня бачив цей дім, коли йшов до редакції й повертався звідти. Він завжди був замкнений, і я зрештою став думати, що він чекає на мене. А потім став мріяти, що колись я зможу оселитися в ньому. Так і сталося.
– А чи всі твої мрії справджуються, Давиде?
Цей іронічний тон здався мені запозиченим у Відаля.
ebooksa