– Допоможи мені, принісши ще одну піалу кави.
– Навіщо? Моє оповідання навіяло на вас сон?
– Котра година, Ізабелло?
– Думаю, близько десятої ранку.
– І це означає…
– …що сарказм заборонений до полудня, – закінчила мою фразу Ізабелла.
Я з тріумфом усміхнувся й подав їй порожню піалу. Вона рушила з нею в напрямку кухні.
Коли вона повернулася, я вже дочитав останню сторінку. Ізабелла сіла переді мною. Я всміхнувся й спокійно випив чудову каву. Дівчина заломила руки й зціпила зуби, нишком позираючи на аркуші зі своїм оповіданням, які я залишив лежати текстом донизу на своєму письмовому столі. Вона витерпіла хвилини дві, перш ніж розтулити рота.
– То як? – запитала нарешті.
– Вона незрівнянна.
Її обличчя засяяло.
– Моя новела?
– Кава.
Вона подивилася на мене поглядом пораненого звіряти й почала збирати свої аркуші.
– Залиш їх там, де вони є, – наказав я.
– Навіщо? Ясно як день, що моє оповідання вам не сподобалося й ви вважаєте мене нещасною ідіоткою.
– Я цього не сказав.
– Ви нічого не сказали, а це ще гірше.
– Ізабелло, якщо ти справді хочеш присвятити себе літературній діяльності або принаймні навчитися писати так, щоб інші тебе читали, то повинна звикнути до того, що нерідко тебе нехтуватимуть, тебе ображатимуть, зневажатимуть і майже завжди ставитимуться до твоєї творчості з холодною байдужістю. Це одна з переваг нашого ремесла.
Ізабелла опустила погляд і глибоко зітхнула.