Я покинув дім Марласки з душею в п’ятах і пішов куди очі дивляться, петляючи в лабіринті безлюдних вуличок, які вели до кварталу Педральбес. Небо було вкрите павутиною сірих хмар, які ледь пропускали проміння сонця. Окремі голки світла прошивали цей саван і ковзали схилом гори. Я простежив поглядом за цими осяйними лініями й побачив, як удалині вони пестили емальований дах вілли «Геліус». Її вікна виблискували вдалині. Не слухаючи голос здорового глузду, я попрямував туди. Мірою того, як я туди наближався, небо темнішало й пориви вітру закручували переді мною спіралі сухого листя. Я зупинився, дійшовши до того місця, де починала братися вгору вулиця Панама. Вілла «Геліус» здіймалася переді мною. Я не наважився перейти через вулицю й наблизитися до муру, який оточував сад. Я стояв там Бог знає скільки часу, неспроможний ані втекти, ані підійти до дверей і подзвонити. Саме тоді я помітив, як вона підійшла до одного з вікон на третьому поверсі. Усередині в мене все похололо. Я вже зрушив із місця, щоб піти, але раптом обернувся й зупинився. Наблизився до вікна й відчув на собі її погляд. Вона підняла руку, ніби хотіла мене привітати, але її пальці залишилися нерухомими. Я не зміг витримати її погляд, обернувся й пішов униз вулицею. Руки мені тремтіли, і я запхав їх до кишень, щоб вона цього не побачила. Перш ніж завернути за ріг, я ще раз обернувся й переконався, що вона стоїть там і дивиться на мене. Я хотів би відчути ненависть до неї, але сил бракувало.
Коли я повернувся додому, мене морозило чи так принаймні мені здавалося. Увійшовши у двері, побачив, що зі скриньки в холі стримить конверт. Пергамент і сургуч. Повідомлення від хазяїна. Я відкрив його, поки йшов нагору сходами. Його каліграфічне послання призначало нашу чергову зустріч на завтра. Піднявшись на верхній сходовий майданчик, я побачив, що двері прочинені й Ізабелла чекає мене з усмішкою на вустах.
– Я була в кабінеті й побачила, що ви прийшли, – сказала вона.
Я спробував усміхнутися їй у відповідь, проте моя спроба була не вельми переконливою, бо, коли Ізабелла заглянула мені у вічі, на її обличчі з’явився стурбований вираз.
– З вами все гаразд?
– Це пусте. Гадаю, я трохи застудився.
– У мене гріється бульйон на вогні, це будуть чудодійні ліки. Проходьте.
Ізабелла взяла мене за руку й провела на галерею.
– Ізабелло, я не інвалід.
Вона відпустила мою руку й опустила очі.
– Пробачте.
Я не мав духу розмовляти ні з ким, а тим більше з моєю допитливою помічницею, тож дозволив їй довести себе до одного з крісел на галереї й впав на нього, наче мішок із кістками. Ізабелла сіла навпроти й дивилася на мене з тривогою в погляді.
– Що сталося?
Я всміхнувся заспокійливо.
– Нічого. Нічого не сталося. Ти не даси мені чашку бульйону?
– Зараз дам.
Дівчина вибігла на кухню, і я чув, як вона там вовтузиться. Глибоко вдихнув повітря й заплющив очі, поки не почув, як кроки Ізабелли наближаються.
Вона подала мені величезну чашку, огорнуту гарячою парою.
– Схожа на пісуар, – сказав я.
– Пийте й не кажіть дурниць.
ebooksa