Гра янгола

Алісія Марласка гірко посміхнулася.

– Що вам насправді хочеться знати, сеньйоре Мартін? Скажіть мені правду. Ви прийшли сюди не для того, щоб повернути мені старі речі мого покійного чоловіка.

Ми мовчки переглянулися, і я зрозумів, що не можу й не хочу брехати цій жінці. Категорично не хочу.

– Я намагаюся з’ясувати, що сталося з вашим чоловіком, сеньйоро Марласка.

– Навіщо?

– Бо зі мною, схоже, відбувається те саме.

У домі Марласки я відчув атмосферу покинутого пантеону, характерну для великих будинків, у яких панують відсутність і нестача. Далекий від днів свого багатства та своєї слави, від тих часів, коли ціле військо слуг утримувало його в бездоганній чистоті та охайності, будинок перетворився тепер на руїну. Шпалери на стінах повідклеювалися. Плити підлоги розхиталися й позсувалися. Меблі потріскалися від вогкості й холоду; від стелі повідвалювалися шматки тиньку, а великі килими порозсмикувалися й злиняли. Я допоміг удові вмоститися в кріслі на коліщатах і, керуючись її розпорядженнями, покотив його до читальної зали, у якій майже не залишилося ані книжок, ані картин.

– Я мусила продати більшу частину речей, щоб якось вижити, – пояснила вдова. – Якби не адвокат Валера, який щомісяця надсилає мені невеличку пенсію коштом його контори, я б не знала, що й робити.

– Ви живете тут сама-одна?

Удова кивнула головою.

– Це мій дім. Єдиний дім, де я була щаслива, хоча відтоді вже й минуло багато років. Я завжди жила тут і тут помру. Пробачте, що я вам нічого не запропонувала. Мене вже давно ніхто не навідує, і я вже забула, як треба приймати гостей. Ви любите каву чи чай?

– Дякую, нічого не треба.

Сеньйора Марласка всміхнулася й показала на крісло, у яке я сів.

– Це було улюблене крісло мого чоловіка. Він мав звичай сидіти в ньому до пізньої ночі біля вогню. Я іноді сідала поруч із ним і слухала його. Йому подобалося розповідати мені всілякі історії, принаймні тоді. Ми були дуже щасливі в цьому домі.

– А що сталося?

Удова стенула плечима, і її погляд загубився в попелі вогнища.

– Ви певні, що хочете почути цю історію?

– Дуже хочу.

24

– Сказати правду, я вже не пам’ятаю, коли мій чоловік Дієґо познайомився з нею. Лише пам’ятаю, що від якогось часу він почав згадувати про неї ніби мимохідь, і скоро не стало дня, щоб я не чула, як він промовляє її ім’я: Ірен Сабіно. Він мені розповів, що його познайомив із нею чоловік на ім’я Даміан Роурес, який організовував сеанси спіритизму в одному з приміщень на вулиці Елізабетс. Дієґо вивчав релігії й брав участь у деяких ритуалах і церемоніях як спостерігач. У ті дні Ірен Сабіно була однією з найпопулярніших актрис Паралело. Вона була красуня, цього я не стану заперечувати. Але в усьому іншому… Думаю, вона навряд чи вміла рахувати більш як до десяти. Розповідали, ніби вона народилася в нетрях біля пляжу Боґатель, що мати покинула її немовлям у Соморостро й вона виросла серед жебраків та людей, які там переховувалися. Вона почала танцювати в шинках та в кабаре на проспектах Раваль і Паралель у чотирнадцять років. Танцювати – це тільки так говориться. Думаю, вона стала повією ще до того, як навчилася читати, якщо взагалі коли-небудь навчилася. Протягом багатьох років вона була головною зіркою в закладі «Ла Кріолья», принаймні так розповідали. Потім перейшла до інших кабаре, вищої категорії. Гадаю, що в «Аполло» вона познайомилася з таким собі Хуаном Корбера, що його всі знали як Жако. Жако став її промоутером і, певно, коханцем. Саме Жако вигадав для неї ім’я Ірен Сабіно й легенду, ніби вона таємна дочка однієї великої паризької зірки та князя з вищого європейського світу. Я не знаю, яке було її справжнє ім’я. І чи взагалі воно в неї було. Жако став приводити її на сеанси спіритизму, певно, за підказкою Роуреса, і обидва ділили прибутки від продажу її рекламної невинності багатим і знудженим чоловікам, які ходили на ті фарси, щоб убити монотонність свого існування. Вони стверджували, що її фах – бути партнеркою в танцях.

Але Жако та його компаньйон Роурес навіть не здогадувалися, що Ірен стала одержима тими сеансами й усерйоз вірила, що на тих пантомімах можна встановити контакт зі світом духів. Вона була переконана, що мати надсилає їй повідомлення з того світу, і навіть тоді, коли здобула славу, жінка й далі приходила на ці сеанси, щоб увійти з нею в контакт. Там вона й познайомилася з моїм чоловіком Дієґо. Мабуть, саме тоді ми увійшли в тяжкий період, як то буває з усіма шлюбами. На той час Дієґо вирішив покинути адвокатську практику й цілком присвятити себе літературі. Я визнаю, що він не знайшов у мене тієї підтримки, на яку розраховував. Я думала, якщо він так зробить, то викине все своє життя за борт, хоча, мабуть, єдине, чого я боялася, – це все втратити: будинок, слуг… Я й справді все це втратила, але втратила і його. А остаточно нас розлучила смерть Ісмаеля. Ісмаель був нашим сином. Дієґо любив його безумно. Я ніколи не бачила батька, такого відданого своєму синові. Ісмаель, а не я був його життям. Ми сварилися в спальні на другому поверсі. Я вичитувала йому за те, що він віддає надто багато часу літературі, за те, що його компаньйон Валера, стомившись робити всю роботу за двох, поставив йому ультиматум і планував розірвати з ним угоду й заснувати свою власну, окрему контору. Дієґо сказав мені, що йому байдуже, що він налаштований продати свою частку в їхній спільній справі й віддатися своєму покликанню. У той вечір ми не могли знайти Ісмаеля. Його не було в домі, не було в саду. Думаю, почувши нашу сварку, він перелякався й утік із дому. То був не перший випадок, коли він утікав. Кілька місяців до того його знайшли, заплаканого, на площі Саріа. Ми вийшли шукати його вночі. Ніде не було жодного сліду від нього. Ми відвідали сусідні будинки, побували в лікарнях… Коли повернулися вранці, прошукавши його всю ніч, то знайшли його тіло в басейні. Він утопився напередодні ввечері, і ми не чули його криків про допомогу, бо саме горлали одне на одного. Йому було сім років. Дієґо ніколи мені цього не простив, не простив він і собі самому. Незабаром ми перестали зносити присутність одне одного. Щоразу, коли наші погляди зустрічалися або наші руки доторкалися, ми бачили мертве тіло нашого сина на дні того клятущого басейну. Одного ранку я прокинулася й довідалася, що Дієґо мене покинув. Він покинув адвокатську практику й оселився в домі у кварталі Рібера, який давно його причарував. Він казав мені, що пише, що дістав дуже важливе замовлення від одного паризького видавця, що я можу не турбуватися за гроші. Я знала, що він живе з Ірен, хоча він цього й не визнавав. Він був чоловік пропащий. Був переконаний, що жити йому залишилося зовсім мало. Казав, що підхопив якусь хворобу, щось подібне до паразита, який пожирає його зсередини. Він говорив тільки про смерть. Не слухав нікого. Ні мене, ні Валера… тільки Ірен та Роуреса, які отруювали йому мозок історіями про духів і виманювали в нього гроші, обіцяючи налагодити спілкування з Ісмаелем. Одного разу я пішла в будинок із вежею й просила його, щоб він відчинив мені двері. Він не дозволив мені увійти. Сказав, що дуже заклопотаний, виконує роботу, яка дозволить йому врятувати Ісмаеля. Тоді я зрозуміла, що він утрачає розум. Сказав, що, коли напише ту клятущу книжку для паризького видавця, то наш син повернеться з лабетів смерті. Думаю, Ірен, Роурес і Жако спільно спромоглися видурити в Дієґо всі ті гроші, які в нього залишалися, які в нас залишалися… Через кілька місяців, протягом яких він більше не бачився ні з ким і весь час проводив, замкнувшись у тому жахливому домі, його знайшли мертвим. Поліція заявила, що то був нещасливий випадок, але я ніколи в це не вірила. Жако зник, і не залишилося жодного сліду від грошей. Роурес стверджував, що він не знає нічого. Заявив, що протягом кількох місяців не зустрічався з Дієґо, бо той збожеволів і вселяв йому страх. Сказав, що під час своїх останніх появ на сеансах спіритизму Дієґо лякав клієнтів своїми історіями про прокляті душі, тож він не дозволив йому більше туди приходити. Дієґо нібито розповідав, що під містом існує велике озеро крові. Розповідав, що син розмовляє з ним у снах, що Ісмаеля схопила тінь у зміїній шкурі, яка перетворювалася на іншого хлопчика й гралася з ним… Ніхто не здивувався, коли його знайшли мертвим. Ірен заявила, що Дієґо пішов із життя з моєї вини, з вини своєї холодної й корисливої дружини, яка дозволила своєму синові померти, бо не хотіла відмовитися від розкішного життя, що саме я штовхнула його на смерть. Вона сказала, що тільки вона любила Дієґо по-справжньому й ніколи не взяла від нього жодного сантима. І думаю, що принаймні в цьому вона сказала правду. Думаю, Жако використав її, щоб вона звабила Дієґо й допомогла обчистити його. Потім, коли для нього настав момент істини, Жако покинув її і втік, не поділившись із нею жодним сантимом. Так вважає поліція чи принаймні дехто з них. Мені завжди здавалося, що вони не хотіли розслідувати цю справу й що версія про самогубство дуже їх улаштувала. Але я не вірю в те, що Дієґо наклав на себе руки. Не вірила тоді й не вірю тепер. Думаю, його вбили Ірен і Жако. І не тільки за гроші. Там було ще дещо. Пригадую, один із поліціантів, які здійснювали розслідування, молодий чоловік на ім’я Сальвадор, Рікардо Сальвадор, також не вірив у це. Він казав, що не всі факти вкладаються в офіційну версію й що хтось прикриває справжню причину смерті дона Дієґо. Сальвадор боровся за те, щоб прояснити факти, доти, доки його не відсторонили від справи, а з часом його взагалі вигнали з поліції. Але навіть по тому він продовжував розслідування з власної ініціативи. Приходив до мене кілька разів. Ми з ним стали добрими друзями… Я була жінка самотня, убита горем і розпачем. Валера радив мені одружитися знову. Він теж звинувачував мене за те, що сталося з моїм чоловіком, потім став натякати мені, що існує багато неодружених крамарів, яким симпатична вдова аристократичного походження могла б зігріти ложе у свої золоті роки. Згодом навіть Сальвадор перестав відвідувати мене. Я його не звинувачую. У своїй спробі допомогти мені він занапастив своє власне життя. Іноді мені здається, єдине, що я змогла зробити для інших людей на цьому світі, – це занапастити їхнє життя… Я нікому не розповідала цю історію до сьогодні, сеньйоре Мартін. Якщо хочете почути мою пораду, забудьте про той дім, про мене, про мого чоловіка й про цю історію. Утечіть якнайдалі. Це місто прокляте. Прокляте.