Гра янгола

– Ми якось проживемо з тобою, ти мене зрозумів? Я і ти. Не просячи милостиню в тих сучих синів. І високо тримаючи голову.

– Атож, тату.

Батько поклав мені на плече долоню й подивився на мене таким поглядом, ніби протягом тієї короткої миті, яка ніколи більше не повториться, він пишався мною, хоч ми й були дуже різними, хоч мені й подобалися книжки, яких він не міг прочитати, хоч життя й зробило нас супротивниками. У ту мить я навіть повірив, що мій батько був найдобрішим чоловіком у світі й що всі це зрозуміли б, якби життя бодай одного разу надало йому можливість витягти виграшну карту.

– Усе те зло, яке робить людина, повертається до неї, Давиде. А я накоїв багато зла. Багато. Але я заплатив свою ціну. І наша доля зміниться. Ти ще побачиш… Ти побачиш…

Попри наполягання доньї Маріани, яка була жінкою кмітливою й швидко здогадалася, у чому суть моєї проблеми, я більше не порушував тему своєї освіти в розмові з батьком. Коли моя вчителька зрозуміла, що надії не було, то пообіцяла щодня по закінченні уроків присвячувати зайву годину лише мені, щоб якомога більше розповісти про історію, про книжки й про всі ті речі, які так лякали мого батька.

– Це буде нашою таємницею, – сказала мені вчителька.

На той час я вже почав розуміти: мій батько соромився того, що люди вважали його невігласом, уламком війни, де, майже як у всіх війнах, люди воювали в ім’я Бога та батьківщини, щоб надати ще більше влади тим людям, які мали її досить і до того, як розпочали цю війну. Тому я почав іноді проводжати батька на його нічне чергування. Ми сідали в трамвай на Трафальґарській вулиці, який доставляв нас до брами кладовища. Я залишався в його будці, читаючи старі номери газети й іноді намагаючись із ним говорити, але залучити його до розмови було нелегкою справою. Мій батько не хотів більше говорити ані про війну в колоніях, ані про жінку, що покинула його. Якось я запитав у нього, чому моя мати пішла від нас. Я підозрював, що в цьому була якась моя провина, що я вчинив щось погане, хоч і був тоді немовлям.

– Твоя мати покинула мене ще до того, як я пішов воювати. Дурний я був, бо зрозумів це тільки тоді, коли повернувся. Таким є життя, Давиде. Рано чи пізно всі тебе кидають.

– Я вас ніколи не покину, тату.

Мені здалося, він зараз заплаче, і я обійняв його, щоб не бачити його обличчя.

Наступного дня без попередження мій батько повів мене до великого мануфактурного універмагу «Ель Індіо», що на вулиці Кармен. Ми не стали заходити досередини, але крізь скло вітрини батько показав мені молоду й усміхнену жінку, яка обслуговувала покупців, розгортаючи перед ними тканини найвищої якості.

– Ото твоя мати, – сказав він. – Одного дня я повернуся сюди і вб’ю її.

– Не кажіть цього, тату.

Він подивився на мене почервонілими очима, і я зрозумів, що він досі її кохає й що я ніколи не прощу їй цього. Пам’ятаю, я спостерігав за нею потай, так, щоб вона не помітила нашої присутності, і впізнав її лише завдяки фотографії, яку мій батько зберігав удома в одній зі скринь, поруч зі своїм револьвером часів служби у війську, і яку щоночі, коли думав, що я сплю, діставав і роздивлявся так, ніби вона могла підказати йому всі відповіді чи принаймні найнеобхідніші.

Роками я приходив до дверей того універмагу й таємно спостерігав за нею. Я так ніколи й не наважився увійти туди або заговорити до неї, коли вона виходила й віддалялася від мене бульваром Рамбла до того свого життя, яким я його собі уявляв, до родини, у якій вона знайшла своє щастя, і до сина, що заслуговував на її любов і на пестливий доторк її шкіри більше, ніж я. Мій батько ніколи не знав, що я втікав із дому, щоб її побачити, а іноді навіть ішов за нею, підходячи так близько, що міг би взяти її за руку й піти поруч, але завжди губився в останню хвилину. У моєму світі великі надії жили лише на сторінках книжок.

Щаслива доля, про яку мріяв мій батько, так ніколи до нас і не прийшла. Лише в одному життя пішло йому назустріч – воно не примусило його сподіватися довго. Якось уночі, коли ми підійшли до дверей редакції, щоб розпочати нічне чергування, троє чоловіків із пістолетами в руках вийшли з темряви й прошили його кулями на моїх очах. Пам’ятаю запах сірки й струминки диму над дірками, які кулі пропалили в його пальті. Один з убивць хотів добити його пострілом у голову, але в цю мить я впав на батька, закривши його своїм тілом, і другий убивця його зупинив. Пригадую, як я дивився в очі вбивці, який нахилився наді мною, читаючи в них сумнів, чи не слід убити й мене. Проте стріляти в мене вони не стали й легкою ходою подалися геть, зникнувши в темряві провулків між заводами та фабриками кварталу Пуебло-Нуево.

У ту ніч убивці залишили мого батька стікати кров’ю в мене на руках, а мене – самого, як палець, у світі. Майже два тижні я проспав у друкарні редакції між лінотипними машинами, які здавалися мені велетенськими сталевими павуками, під оглушливий скрегіт, який ночами мало не розривав мої барабанні перетинки. Коли мене знайшли, мої руки та одяг іще були обліплені засохлою кров’ю. Спочатку ніхто не міг зрозуміти, хто я такий, бо я не розмовляв майже тиждень, а коли нарешті розтулив рота, то лише викрикував ім’я свого батька, доки не втратив голос. Коли в мене запитали про мою матір, я сказав, що вона померла і я не маю нікого у світі. Моя історія дійшла до вух Педро Відаля – найвпливовішого журналіста газети й особистого друга головного редактора, який домігся, щоб мене взяли на посаду кур’єра й тимчасово дозволили жити в підвальній комірчині, призначеній для сторожа.

То були роки, коли на вулицях Барселони, можна сказати, щодня лилася кров і буяло насильство. То були дні листівок і бомб, які вибухали на вулицях кварталу Раваль, залишаючи після себе огорнуті димом, покалічені тіла людей, що смикалися в передсмертній агонії; то були ночі чорних постатей, які сновигали в темряві, проливаючи кров; то були дні процесій, у яких брали участь ченці й генерали, що смерділи смертю та обманом; дні запальних промов, де всі брехали й усі мали рацію. Гнів і ненависть, які через кілька років спонукали одних убивати інших в ім’я грандіозних гасел та шматків матерії, зафарбованих у різні кольори, уже ставали відчутними в отруєному повітрі. Густий дим із фабричних та заводських димарів наповзав на місто й огортав його вимощені бруківкою вулиці, якими котилися трамваї, автомобілі та екіпажі. Ніч належала світлу гасових ліхтарів і темряві провулків, поцяткованій спалахами пострілів та синіми слідами спаленого пороху. То були роки, коли діти ставали дорослими дуже швидко й, не встигши попрощатися з дитинством, робилися схожими на дідів.

Оскільки я не мав іншої родини, крім цієї зануреної в густу темряву злочинів Барселони, редакція газети стала моїм притулком і моїм світом доти, доки моя платня не дозволила мені винайняти кімнату в пансіоні доньї Кармен. Мені тоді виповнилося чотирнадцять років… Я прожив там не більш як тиждень, коли домогосподиня прийшла в мою кімнату й повідомила, що за дверима мене чекає якийсь кабальєро. На сходовому майданчику я побачив чоловіка в сірому одязі, із сірим поглядом і сірим голосом, який запитав, чи перед ним Давид Мартін. Діставши ствердну відповідь, він передав мені пакунок, загорнутий у папір, і зник, швидко спустившись сходами, залишивши слід своєї сірої присутності в тому жалюгідному світі, у якому я мешкав. Я заніс пакунок до своєї кімнати й замкнув за собою двері. Ніхто, крім двох або трьох осіб із редакції, не знав, де я живу. Я розгорнув пакунок, заінтригований. То був перший пакунок, який я одержав у своєму житті. Усередині був футляр зі старого дерева, вигляд якого видався мені знайомим. Я поклав його на ліжко й розкрив. У футлярі був старий револьвер мого батька – зброя, яку видали йому у війську і з якою він повернувся з Філіппін, щоб померти тут так рано жалюгідною смертю. Біля пістолета була картонна коробка з кількома кулями. Я взяв револьвер і зважив його на руці. Він пахнув порохом і мастилом. Я запитав себе, скількох людей убив мій батько з цього револьвера. За допомогою цієї зброї він, безперечно, звів би порахунки і з власним життям, якби його не випередили. Я знову поклав револьвер у футляр і закрив його. Моїм першим імпульсом було викинути його в сміття, але потім до мене дійшло, що цей револьвер – єдиний спадок, що залишився мені від батька. Я припустив, що якийсь лихвар, котрий по смерті мого батька забрав усі наші вбогі пожитки з тієї старої мансарди, що висіла навпроти черепичного даху Палацу музики, як компенсацію за його борги, надумав надіслати мені цей зловісний спогад, щоб у такий спосіб привітати мене з входженням у доросле життя. Я заховав футляр, поклавши його на шафу й підсунувши під саму стіну, де збиралася пилюка й куди донья Кармен не дістала б, навіть якби вона ходила на ходулях, і не доторкався до нього протягом років.

Того самого вечора я знову прийшов у книгарню «Семпере та син» і, почуваючись уже чоловіком, який має власне місце у світі й певні ресурси, сказав книгареві, що хочу купити в нього той старий примірник «Великих сподівань» Діккенса, який мені довелося повернути кілька років тому.