Гра янгола

Andreas Corelli

Е`diteur

Е`ditions de la Lumiеre

Boulevard St.-Germain, 69. Paris

На звороті візитівки було написано від руки:

Любий Давиде, життя складається з великих сподівань. Коли ви повернетеся до реальності, сконтактуйтеся зі мною. Я чекатиму.

Ваш друг і читач

А. К.

Я підняв свій одяг із підлоги й вдягся. Двері кімнати не були замкнені. Коридором я пройшов до салону, де вже не грав грамофон. Не було жодного сліду ані дівчинки, ані жінки з білим волоссям, яка мене тут зустріла. Тиша була абсолютною. Я наближався до виходу, маючи відчуття, що освітлення за моєю спиною згасало, а коридори та кімнати повільно занурювалися в темряву. Я підійшов до сходів і спустився ними без жодного бажання повертатися у світ. Опинившись на вулиці, я рушив до бульвару Рамбла, залишаючи в себе за спиною гамір і публіку нічних закладів. Густий і гарячий туман здіймався від порту, і відблиск від вітрин готелю «Оріенте» зафарбовував його в брудний, запилюжений жовтий колір, у якому перехожі розчинялися, наче струмені пари. Я йшов і йшов, і помалу пахощі Хлої вивітрювалися з моїх думок, і я запитував себе, чи губи Крістіни Саньєр, дочки Відалевого водія, мають такий самий смак.

4

Людина не знає, що таке спрага, поки вперше не нап’ється. Минуло вже три дні після моїх відвідин «Мрії», а згадка про шкіру Хлої обпалювала навіть мої думки. Нічого нікому не розповівши, – а тим паче Відалю, – я вирішив зібрати всі ті невеличкі заощадження, які в мене були, і піти туди сьогодні вночі, сподіваючись, що мені пощастить купити бодай одну мить перебування в її обіймах. Уже було за північ, коли я підійшов до сходів між червоними стінами, які збігали вгору до «Мрії». Світло на сходах не горіло, і я йшов дуже повільно, залишаючи позаду гамірне містечко кабаре, барів, мюзик-холів та закладів, які важко було назвати і якими роки великої європейської війни всіяли вулицю Ноу-де-ла-Рамбла. Тремтливе світло проникало крізь прочинені двері, вихоплюючи з темряви приступки під моїми ногами. Коли я зійшов на майданчик, то став навпомацки шукати молоток на дверях. Мої пальці намацали важкий молоток, і я вже підняв його, але двері відійшли на кілька сантиметрів, і я зрозумів, що вони відчинені. Обережно їх штовхнув. Абсолютна тиша м’яко доторкнулася до мого обличчя. Попереду розгорталася синювата півсутінь. Я ступив кілька кроків уперед, спантеличений і розгублений. Відблиск світла вуличних ліхтарів мерехтів у повітрі, вихоплюючи швидкоплинні видіння голих стін та підлогу з понівеченого паркету. Я увійшов до зали, яку нещодавно бачив обтягнутою оксамитом та розкішно вмебльованого. Вона була порожня. Грубий шар пороху, що накривав підлогу, світився, наче білий пісок, у мерехтливому світлі, яке проникало сюди від афіш, що блимали світляними літерами внизу, на вулиці. Я пройшов далі, залишаючи в пилюці сліди від ніг. Тепер тут не було ані грамофона, ані крісел, ані картин. Стеля була розламана, і вгорі виднілися бантини з почорнілого дерева. Шпалери на стінах висіли клаптями, наче шкіра змії. Я звернув у коридор, що вів до тієї кімнати, у якій я зустрівся з Хлоєю. Пройшов у самий кінець цього чорного тунелю до двостулкових дверей, які вже не були білими. На місці круглої ручки тепер зяяла дірка, ніби ручку було звідти видерто одним посмиком. Я відчинив двері й увійшов.

Спальня Хлої була чорна, немов келія черниці. Стіни обвуглені, а більша частина стелі – провалена. Угорі я міг бачити чорні хмари, які бігли небом, та місяць, що відбивався сріблястим колом на металевому скелеті колишнього ліжка. Саме тоді я почув, як підлога заскрипіла в мене за спиною, і рвучко обернувся, зрозумівши, що я тут не сам-один. Темний і виразний силует чоловіка замаячив на вході з коридору. Я не міг роздивитися його обличчя, але був переконаний, що він стежить за мною. Він залишався там, нерухомий, як павук, протягом кількох секунд. Цього часу мені вистачило, щоб прийти до тями й ступити крок йому назустріч. Силует швидко відступив у темряву, і, коли я вийшов до салону, там нікого не було. Пучок світла від осяйної афіші, яка висіла на протилежному боці вулиці, на секунду затопив залу, освітивши купку сміття під стіною. Я підійшов і став навколішки біля тих решток, згорілих у вогні. Щось стриміло з тієї купи. Пальці. Я став розгортати попіл, що їх накривав, і навпомацки відчув обриси руки. Я схопив її і, витягши з-під попелу, побачив, що це лише долоня, відрізана на рівні зап’ястка. Я відразу впізнав її і зрозумів, що рука дівчинки, яка здалася мені дерев’яною, насправді була виготовлена з порцеляни. Я залишив її лежати в тій купі попелу й пішов геть.

Я запитав себе, чи мені не привидівся той незнайомець, бо не побачив його слідів у шарі пороху, що вкривав підлогу. Я спустився сходами, вийшов на вулицю, зупинився біля будівлі й став пильно роздивлятися вікна її другого поверху, абсолютно спантеличений. Люди проминали мене, сміючись, і, здавалося, не помічаючи, що я там стовбичу. Я спробував упізнати серед вуличного люду силует того незнайомця. Я знав, що він десь тут, можливо, за кілька метрів, спостерігає за мною. Через мить я перетнув вулицю й увійшов до невеличкої кав’ярні, напхом напханої людьми. Мені пощастило пропхатися до прилавка, і я махнув рукою, кличучи офіціанта.

– Чого бажаєте?

У горлі в мене геть пересохло, і я зімпровізував:

– Пива.

Поки він наливав мені пива, я нахилився вперед.

– Скажіть, будь ласка, ви не знаєте, чому той заклад, що навпроти вас, «Мрія», зачинений?

Офіціант поставив кухоль на прилавок і подивився на мене таким поглядом, ніби побачив перед собою психа.

– Він зачинений уже п’ятнадцять років, – сказав він.

– Справді? Вам це точно відомо?