– Я вже маю найкращу секретарку, яку тільки можна собі уявити. Вона розумніша, ніж я, у тисячу разів працелюбніша за мене, а коли всміхається, то здається, що цей паскудний світ іще може мати якесь майбутнє.
– Хто ж це чудо?
– Дочка Мануеля.
– Крістіна?
– Нарешті я почув, як ти вимовив її ім’я.
– Ви обрали не дуже вдалий тиждень для того, щоб посміятися з мене, доне Педро.
– Не дивися на мене поглядом ягняти, якому щойно відрубали голову. Невже ти думаєш, що Педро Відаль дозволив би, не вживши ніяких заходів, аби ця отара заздрісних пересічностей виштовхала тебе на вулицю?
– Одне ваше слово, сказане головному редакторові, змінило б справу.
– Я знаю. Тому саме я запропонував, щоб він тебе звільнив, – сказав Відаль.
Я пережив таке відчуття, ніби він дав мені ляпаса.
– Дуже дякую за цей копняк, – зімпровізував я.
– Я сказав йому, щоб він так зробив, бо маю для тебе щось краще.
– Жебрацтво?
– Який же ти безвірник! Тільки вчора я розмовляв про тебе з кількома своїми колегами, що заснували нове видавництво, і їм потрібна свіжа кров, яку вони могли б пити.
– Звучить вельми заманливо.
– Вони вже знають про «Барселонські таємниці» і хочуть зробити пропозицію, яка дозволить тобі стати дорослим чоловіком і повноцінним письменником.
– Ви говорите серйозно?
– Звісно, я говорю серйозно. Вони хочуть, щоб ти написав їм серіал у найбільш бароковій, кривавій і маячній традиції ґранд-ґіньйоля, супроти якого «Барселонські таємниці» матимуть вельми блідий вигляд. Думаю, це та нагода, якої ти чекав. Я сказав їм, що ти прийдеш поговорити з ними й можеш негайно братися до роботи.
Я глибоко зітхнув. Відаль мені підморгнув і обняв мене.
Ось так і сталося, що за кілька місяців до того, як мені мало виповнитися двадцять років, я дістав і прийняв пропозицію написати серію романів, які видаватимуть окремими книжками, кожна вартістю в одну песету, під псевдонімом Іґнатіус Б. Самсон. Мій контракт зобов’язував мене здавати щомісяця по двісті сторінок надрукованого на машинці тексту, насиченого інтригами, убивствами в середовищі світського товариства, незліченними жахіттями на суспільному дні, таємним коханням між жорстокими поміщиками з твердою щелепою й дамочками, яких змагає палка жага, і безліччю неймовірних сімейних трагедій, що розігруються на тлі подій, каламутніших і бурхливіших, аніж води в барселонському порту. Серіал, якому я дав назву «Місто проклятих», мали друкувати щомісяця у вигляді книжки з картонними палітурками та з кольоровими ілюстраціями на першій сторінці обкладинки. За це мені обіцяли платити більше грошей, аніж я будь-коли мріяв заробити. До того ж я мав виконувати роботу, яка була для мене приємною, і не мав над собою іншої цензури, крім тієї, що вимагала від мене писати цікаво для моїх читачів. Умови контракту зобов’язували мене залишатися анонімним, ховаючись за досить екстравагантним псевдонімом, але в ту хвилину така ціна здалася мені надто малою за можливість заробляти собі на життя працею, яку я завжди мріяв виконувати. Я відмовився від марнославного бажання бачити своє прізвище надрукованим на книжці, зате не відмовився від самого себе й міг залишатися тим, ким я був.
ebooksa