– Це лише дім, Крістіно. Купа каміння та спогадів. Більше нічого.
– Чому б нам не поїхати? – сказала вона.
– Куди?
– Далеко.
Я не міг не всміхнутися, але вона мене не підтримала.
– І як далеко? – запитав я.
– Так далеко, що там ніхто не знатиме, хто ми такі, і їм буде байдуже.
– То ти цього хочеш? – запитав я.
– А ти ні?
Я замислився на мить.
– А Педро? – запитав, мало не подавившись цими словами.
Вона опустила ковдру, яка затуляла їй плечі, і подивилася на мене з викликом.
– Тобі потрібен його дозвіл на те, щоб спати зі мною? – Я вкусив себе за язик. Крістіна дивилася на мене зі слізьми в очах. – Пробач, – промурмотіла вона. – Я не мала права це казати.
Я підняв ковдру з підлоги й хотів накрити її, але вона відсунулася вбік і відхилила мій жест.
– Педро мене покинув, – сказала вона надломленим голосом. – Він поїхав учора в «Ріц» і чекає, що я приєднаюся там до нього. Я сказала: він знає, що я його не кохаю, що вийшла за нього з почуття вдячності або жалості. Він сказав, що йому не потрібне моє співчуття, що кожного дня, протягом якого перебуваю поруч із ним, удаючи, ніби кохаю його, я завдаю йому великої образи. Він сказав мені, що, хоч би що я робила й хоч би як ставилася до нього, він кохатиме мене завжди, і тому більше ніколи не повернеться до мене. – Руки в неї тремтіли. – Він кохав мене від усієї душі, і лише я могла зробити його нещасним, – прошепотіла вона.
Вона заплющила очі, і її обличчя перетворилося на маску болю. Через мить у неї вихопився глибокий стогін, і вона почала бити себе кулаками по обличчю та тілу. Я кинувся до неї, схопив в обійми й знерухомив. Крістіна пручалася й кричала. Я притиснув її до підлоги й схопив за руки. Вона піддалася дуже повільно, виснажена, обличчя їй заливали сльози та слина, очі почервоніли. Ми лежали так десь протягом півгодини, аж поки я відчув, що її тіло обм’якло й вона надовго затихла.
Я накрив її ковдрою й обхопив руками ззаду, ховаючи від неї власні сльози.
– Ми поїдемо далеко, – прошепотів я їй на вухо, не знаючи, чи вона мене чує, чи розуміє. – Ми поїдемо далеко, де ніхто нас не знатиме, і всім буде байдуже, хто ми такі. Обіцяю тобі.
Крістіна схилила голову набік і подивилася на мене. Вираз її обличчя був такий, ніби їй розплющили душу ударами молота. Я міцно її обняв і поцілував у чоло. Дощ і далі торохтів по шибках, і, перебуваючи в полоні сірого та блідого світла, яким огорнув нас мертвий світанок, я вперше подумав, що ми йдемо на дно.
Я припинив свою роботу на хазяїна цього ж таки ранку. Поки Крістіна спала, я піднявся в кабінет і склав усі аркуші, нотатки та примітки проекту в папку, а папку вкинув у стару скриню, яка стояла під стіною. Моїм першим поривом було спалити всі ці папери, але я не зміг набратися духу. Мене постійно супроводжувало відчуття, що сторінки, які я залишаю позад себе, – це частина мого життя. Нормальні люди народжують на світ дітей; ми, письменники, народжуємо книжки. Ми приречені віддавати їм частину свого життя, хоча вони майже ніколи не дякують нам за це. Ми приречені помирати на їхніх сторінках, а іноді навіть дозволяти, щоб саме вони відбирали в нас життя. З усіх дивовижних створінь із чорнила й паперу, які я привів у цей жалюгідний світ, ця гендлярська праця, яку я робив, щоб виконати замовлення хазяїна, була, безперечно, найгротескнішою. На тих сторінках не було нічого такого, що заслуговувало б на щось більше, аніж вогонь, а проте воно все одно було частинкою моєї крові, і я не знайшов у собі мужності знищити його. Я поклав його на дно скрині й вийшов із кабінету, засмучений, майже засоромлений своїм боягузтвом і з туманним відчуттям батьківського ставлення до того пекельного рукопису. Мабуть, хазяїн подивився б з іронією на цю ситуацію; що ж до мене, то вона вселяла мені почуття огиди.
ebooksa