Гра янгола

– Ти хочеш замкнути її на ключ? – запитала Крістіна.

Я обернувся, готовий попросити в неї пробачення, але Крістіна зникла, побігши сходами вниз. Я зітхнув і опустив віко скрині.

Я знайшов Крістіну внизу, у спальні. Якусь мить вона дивилася на мене так, ніби я був для неї незнайомцем. Я залишився у дверях.

– Пробач… – почав я.

– Тобі немає чого просити пробачення, – відповіла вона. – Я не повинна була пхати носа, куди мені пхати його не слід.

– Річ не в тому.

Вона подарувала мені усмішку, набагато холоднішу від точки замерзання, і зробила недбалий жест, який просвистів у повітрі, наче батіг.

– Це пусте, – сказала вона.

Я кинув головою, відкладаючи цю розмову на потім.

– Білетні каси на Французькому вокзалі скоро відчиняються, – сказав я. – Я думаю, мені варто піти туди зранку й купити квитки десь на середину дня. Потім я піду до банку й візьму гроші.

Крістіна обмежилася кивком голови.

– Дуже добре.

– Може, тим часом ти приготуєш сумку з одягом? А я повернуся години за дві.

Крістіна кволо всміхнулася.

– Я чекатиму тебе тут.

Я підійшов до неї і взяв її обличчя в долоні.

– Завтра ввечері ми вже будемо в Парижі, – сказав я їй, поцілував її в чоло й пішов.

41

У вестибюлі Французького вокзалу біля самих моїх ніг було дзеркало, у якому відображалися великі дзиґарі, підвішені до стелі. Стрілки показували тридцять п’ять хвилин на восьму ранку, але каси були зачинені. Прибиральник, озброєний мітлою й духом великого любителя чистоти, підмітав підлогу, насвистуючи якийсь куплет, і настільки, наскільки дозволяла його кульгавість, крутив стегнами з певною елегантністю. Не маючи більше чого робити, я став спостерігати за ним. То був маленький чоловічок, якого світ, здавалося, так роздушив, що відібрав у нього все, крім усмішки та втіхи бути спроможним підмітати цю ділянку підлоги з такою ретельністю, ніби йшлося про Сікстинську капелу. Поблизу нікого не було, і зрештою він помітив, що я за ним спостерігаю. Коли п’ятий поперечний перехід привів його до мого пункту спостереження, який я обладнав на одній із дерев’яних лав, що стояли по краях вестибюля, прибиральник зупинився й, обпершись на ручку мітли обома руками, подивився на мене ясним поглядом.

– Вони ніколи не відчиняють о тій годині, яку оголошують, – пояснив він, показуючи на віконечка кас.

– То для кого ж вони вивішують ту табличку, яка повідомляє, що вони відчиняються о сьомій?