Чоловічок стенув плечима й зітхнув із філософською незворушністю.
– Вони також пишуть розклади поїздів, а за п’ятнадцять років, що я тут працюю, я не бачив жодного, який би прийшов або відійшов у призначений час, – сказав він.
Прибиральник зі своєю мітлою рушив далі вглиб зали, і через п’ятнадцять хвилин я почув, як відчинилося віконце каси. Я підійшов і всміхнувся службовцеві.
– А я думав, ви відчиняєтеся о сьомій, – сказав.
– Так і справді вказано на табличці. Чого бажаєте?
– Два квитки першого класу до Парижа, на поїзд, що відходить десь опівдні.
– На сьогодні?
– Якщо це не завдасть вам надто великого клопоту.
Оформлення квитків забрало в нього майже п’ятнадцять хвилин. Закінчивши свою велику роботу, він недбало кинув їх на прилавок.
– На першу годину. Платформа четверта. Не запізнюйтеся.
Я заплатив, а що відійшов від віконечка не відразу, то був обдарований неприязним і доскіпливим поглядом.
– Вам чогось іще?
Я всміхнувся йому й похитав головою, і він скористався з цієї нагоди, щоб зачинити віконечко перед самісіньким моїм носом. Я обернувся й перетнув вестибюль, бездоганно чистий і блискучий завдяки зусиллям прибиральника, який привітав мене здалеку й побажав мені bon voyage[41].
Центральна контора Іспанського колоніального банку на вулиці Фонтанелла навіювала думку про храм. Великий портик відкривав прохід до нефа зі статуями обабіч, у глибині якого був ряд віконець, розташованих, наче вівтар. По обидва боки на зразок каплиць і сповідалень стояли дубові столи та розкішні крісла, і все це обслуговувалося невеличким військом фінансових інспекторів та службовців, елегантно вдягнених і озброєних щирими усмішками. Я взяв чотири тисячі франків готівкою й одержав інструкції про те, як я зможу брати гроші у філії, яку банк мав на розі вулиці Рен із бульваром Распай у Парижі, неподалік від готелю, про який мені казала Крістіна. З цим невеличким статком у кишені я попрощався, пустивши повз вуха слова уповноваженого, який остерігав мене, що вельми необачно ходити вулицями із такою кількістю металевих грошей.
Сонце підіймалося все вище в синьому небі кольору добрих надій, а свіжий вітерець доносив запах моря. Я йшов легкою ходою, ніби скинув із пліч важезний тягар, і вже почав плекати надію, що місто вирішило відпустити мене, не затаївши на мене злість… На бульварі Борна я затримався, щоб купити квіти для Крістіни – білі троянди, перев’язані червоною стрічкою. Я піднявся сходами будинку з вежею, перестрибуючи через дві приступки, із закарбованою на устах усмішкою та певністю, що сьогодні починаю перший день того життя, яке вважав утраченим для себе навіки. Я наготувався відчинити двері, та, коли застромив ключ у замкову шпарину, вони подалися. Двері були не замкнені.
Я штовхнув їх досередини й увійшов у хол. У домі панувала тиша.
– Крістіно!
Я залишив квіти на поличці в холі й зазирнув до спальні. Крістіни там не було. Я пробіг коридором до галереї. Жодного знаку її присутності. Я підійшов до сходів, що підіймалися до кабінету, і голосно покликав:
– Крістіно!
Луна повернула мені мій голос. Я знизав плечима й подивився на годинник, який стояв на одній із полиць бібліотеки в галереї. Була майже дев’ята година ранку. Я подумав, що Крістіна вийшла на вулицю щось купити і, звикши під час свого життя у кварталі Педральбес до того, що проблеми дверей і замків перебувають у цілковитій компетенції слуг, залишила двері відчиненими. Чекаючи її, я вирішив прилягти на диван у галереї. Сонце посилало свої промені крізь шибки, чисте й блискуче зимове сонце, і запрошувало розслабитися й відпочити. Я заплющив очі й спробував прикинути, що мені треба взяти із собою. Я прожив половину життя, оточений цими предметами, і тепер, коли настав час попрощатися з ними, був неспроможний скласти короткий список тих, без яких, на мою думку, не зможу обійтися. Поступово, сам того не усвідомлюючи, лежачи під гарячим світлом сонця й заколисаний своїми туманними й приємними надіями, я тихо й мирно заснув.
ebooksa