Гра янгола

– А та жінка? Крістіна.

Я глибоко зітхнув.

– Крістіна пішла від мене. Повернулася до свого чоловіка. Ще одне мудре рішення.

Ізабелла відхилилася й подивилася на мене, насупивши брови.

– Ти щось хочеш сказати? – запитав я.

– Мені здається, ви помиляєтеся.

– У чому?

– Якось до крамниці зазирнув дон Ґуставо Барсело, і розмова зайшла про вас. Він сказав мені, що бачився з чоловіком Крістіни, таким собі…

– Педро Відалем.

– Атож. І той Педро Відаль сказав йому, що Крістіна пішла до вас, що він не бачив її й нічого про неї не знає ось уже місяць чи навіть більше. До речі, я здивувалася, коли не знайшла її у вас, але запитати не посміла…

– Ти впевнена, що Барсело це сказав?

Ізабелла кивнула головою.

– А що я такого сказала тепер? – запитала Ізабелла з тривогою.

– Нічого.

– Ви щось приховуєте від мене…

– Крістіни тут нема. Її тут не було відтоді, як помер сеньйор Семпере.

– Де ж вона тоді?

– Я не знаю.

Поступово ми замовкли, зіщулившись у кріслі біля вогню, і десь уже вдосвіта Ізабелла заснула. Я обняв її за плечі й заплющив очі, думаючи про те, що вона мені розповіла, і намагаючись знайти у всьому цьому якийсь сенс. Коли на шибках галереї заграло сяйво світанку, я розплющив очі й побачив, що Ізабелла вже прокинулася й дивиться на мене.

– Доброго ранку, – сказав я.