Я слухняно всміхнувся й скористався його словами, щоб підвестися. Я побачив віддзеркаленою в його зіницях бліду ляльку, що визирала з темного колодязя.
– Будьте обережні, Мартін. Прошу вас.
– Я буду.
Я попрощався з ним кивком голови й рушив до виходу. Віддаляючись, я почув, як він підніс до рота ще одну грудку цукру й розтер її зубами.
Дорогою до бульвару Рамбла я побачив, що фасад «Лісео» освітлений і довга вервечка автомобілів під охороною невеличкого полку водіїв в уніформі чекає на тротуарі. Афіші повідомляли про постановку опери Моцарта «Так роблять усі жінки», і я запитав себе, чи Відаль наважився покинути свою віллу й приїхати на спектакль. Я пильно придивився до гурту водіїв, які стояли на вулиці, і незабаром помітив серед них Пепа. Я знаками показав йому, щоб він підійшов.
– Що ви робите тут, сеньйоре Мартін?
– Де вона?
– Сеньйор у театрі, дивиться оперу.
– Я запитую не про дона Педро. Я запитую про Крістіну. Про сеньйору Відаль. Де вона є?
Бідолашний Пеп проковтнув слину.
– Я не знаю. Ніхто не знає.
Він розповів мені, що Відаль шукає її вже кілька тижнів, а його батько, патріарх клану, навіть заплатив кільком високим службовцям департаменту поліції, щоб вони організували її пошуки.
– Спочатку сеньйор думав, що вона у вас…
– Вона не телефонувала, не надіслала листа або телеграми?..
– Ні, сеньйоре Мартін. Присягаюся вам, що ні. Усі ми дуже стривожені, а сеньйор… я не бачив його таким, відколи його знаю. Сьогодні перший вечір, коли він виїхав у світ після того, як зникла сеньйорита, я хотів сказати, сеньйора, звісно…
– Ти не пам’ятаєш, щоб Крістіна сказала щось, перед тим як піти з вілли «Геліус»?
– Ну, знаєте… – почав Пеп, стишуючи голос до пошепту. – Я чув, як вона сперечалася із сеньйором. Я бачив, як вона сумує. Вона часто сиділа сама-одна. Писала листи й щодня ходила на пошту, що на бульварі Королеви Елісенди, відсилати їх.
– Ти не розмовляв із нею коли-небудь наодинці?
– Одного дня, незадовго до того як вона втекла, сеньйор попросив мене, щоб я відвіз її машиною до лікаря.
– Вона була хвора?
ebooksa