– Скажіть мені адресу адвоката. І не здумайте брехати, бо, якщо ви мені збрешете, я повернуся й, запевняю вас, залишу на вході до будинку ту природну поблажливість, яка мені властива.
Перш ніж піти, я попросив сеньйориту Маргариту, щоб вона показала мені, де проходить кабель телефонного зв’язку, і обрізав його, урятувавши її в такий спосіб від спокуси застерегти Валера, що я маю намір з’явитися до нього з візитом чемності, або зателефонувати в поліцію й повідомити про нашу маленьку й не зовсім приємну зустріч.
Адвокат Валера жив у монументальному будинку, схожому на нормандський замок, що стояв на розі вулиць Жирона та Аусіса Марка. Я подумав, що він, певно, успадкував це страхіття від свого батька разом з адвокатською конторою й що кожен камінь, покладений у його мурування, був политий кров’ю та овіяний диханням цілих поколінь барселонців, які ніколи не мріяли бодай ступити ногою в такий палац. Я сказав портьє, що несу з контори папери для адвоката за дорученням сеньйорити Маргарити, і, повагавшись хвилину, він дозволив мені увійти. Я підіймався сходами, не поспішаючи, під пильним поглядом портьє. Майданчик верхнього поверху був просторішим, аніж більшість помешкань, які запам’яталися мені з дитинства в старому кварталі Рібера, що за кілька метрів звідси. Ручка дверей була у формі великої бронзової кулі. Коли я взявся за неї й уже хотів подзвонити, то помітив, що двері відчинені. Я обережно штовхнув їх і ввійшов досередини. Передпокій закінчувався довгим коридором завширшки метрів зо три, його обтягнуті синім оксамитом стіни були обвішані картинами. Я зачинив двері в себе за спиною й втупився пильним поглядом у гарячу сутінь, яка висіла в глибині коридору. Тиха музика плавала в повітрі, жалібна фортепіанна мелодія, елегантна й меланхолійна. Ґранадос.
– Сеньйоре Валера! – покликав я. – Це Мартін.
Не діставши відповіді, я повільно рушив уперед коридором, ідучи на звуки тієї сумної музики. Я проходив між картинами та нішами, у яких стояли статуетки Богородиці та святих. У коридорі були ще якісь ніші під арками, запнуті завісками. Я проминав завіски одну за одною, аж поки дійшов до кінця коридору, що виходив у велику, огорнуту сутінню залу. Вона мала форму прямокутника, і під усіма чотирма її стінами тяглися полиці з книжками, від підлоги до стелі. У глибині виднілися прочинені двері, а ще далі в темряві миготіли червоні відблиски вогню.
– Валера! – гукнув я знову, підвищивши голос.
У промені світла, яке відкидав вогонь, крізь прочинені двері я побачив обриси силуету. Двоє блискучих очей дивилися на мене з осторогою. Собака, який здався мені німецькою вівчаркою, але в якого вся шерсть була біла, повільно наближався до мене. Я стояв спокійно, повільно розстібаючи пальто й намацуючи револьвер. Собака зупинився біля моїх ніг і подивився на мене, жалібно заскавучавши. Я погладив його по голові, і він облизав мої пальці. Потім обернувся й пішов до дверей, за якими миготіли відблиски полум’я. Він зупинився у дверях і знову подивився на мене. Я пішов за ним. По той бік дверей я побачив читальну залу з великим каміном. Її освітлював лише вогонь, розпалений у каміні, і миготливі тіні танцювали на стінах і на стелі. У центрі зали був стіл, на якому стояв грамофон, звідки й лунала та музика. Перед каміном спинкою до дверей стояло велике шкіряне крісло. Собака підійшов до крісла й знову обернувся, щоб подивитися на мене. Я наблизився туди саме достатньо для того, щоб побачити руку, яка звисала з підлокітника крісла, тримаючи запалену сигару, від якої підіймалася вгору струминка синього диму.
– Валера? Це я, Мартін. Двері були відчинені…
Собака поставив передні лапи на крісло, не відводячи від мене погляду. Я підійшов іще ближче й обкрутив крісло. Адвокат Валера сидів обличчям до каміна з розплющеними очима й легкою усмішкою на губах. На ньому був костюм-трійка, а в другій руці, що лежала в нього на колінах, він тримав зошит у шкіряній оправі. Я став перед ним і подивився йому у вічі. Він не моргав. І тоді я помітив ту червону сльозу, сльозу крові, яка повільно стікала йому по щоці. Я опустився перед ним навколішки й узяв зошит, який він тримав у руці. Собака подивився на мене розпачливим поглядом. Я погладив його по голові.
– Я тобі співчуваю, – прошепотів я.
У зошиті були записи, зроблені від руки, позначені датами й розділені короткими лініями. Валера тримав його розгорнутим посередині. Перший запис на сторінці, яку він тримав розгорнутою, був позначений 23 листопада 1904 року.
Виплата з каси (356-а/23-11-04) 7500 песет із рахунку Д. М. Надсилаю через Марселя (власною персоною) на адресу, яку вказав Д. М. Провулок за старим цвинтарем – майстерня скульптур «Санабре та сини».
Я перечитав цей запис кілька разів, намагаючись знайти в ньому бодай якийсь зміст. Я добре знав той провулок зі своїх юних років, коли працював у редакції газети «Голос індустрії». То була жалюгідна вуличка, схована за мурами кладовища Пуебло-Нуево, на якій тіснилися майстерні, де виготовляли могильні плити та надгробки у вигляді скульптур, і яка закінчувалася в одному з виярків, що перетинали пляж Боґатель та містечко нетрищ під назвою Соморостро, що тяглося до самого моря. З якихось невідомих причин Марласка залишив інструкції, щоб виплатили значну суму одній із таких майстерень.
На тій же таки сторінці, позначений тією самою датою, був іще один запис, який мав стосунок до Марласки й указував початок виплат Жако та Ірен Сабіно.
Банківський переказ із рахунку Д. М. на рахунок № 008965-2564-1 Іспанського колоніального банку (у філії на вулиці Фернандо). Хуан Корбера – Марія Антонія Санауха. 7 тисяч песет помісячно. Опрацювати програму виплат.
Я переглянув іще кілька сторінок. Більшість записів стосувалася виплат та операцій невеликого масштабу, пов’язаних із діяльністю адвокатської контори. Довелося перегорнути не одну сторінку, заповнену нотатками, які нічого мені не говорили, поки я натрапив на ще один запис, де було згадано про Марласку. Знову йшлося про виплату металевими грішми, зробити яку знову доручили Марселю, певно, одному зі службовців контори.
Виплата з каси (379-а/29-12-04), 15 тисяч песет із рахунку Д. М. через Марселя. Пляж Боґатель, біля переходу, о 9-й годині. Особа, яка вийде на контакт, дасть про себе знати.
«Відьма із Соморостро», – подумав я. Померши, Дієґо Марласка роздавав чималі суми грошей через свого компаньйона. Це суперечило підозрі Сальвадора, що Жако втік із грішми. Марласка розпорядився здійснювати виплати персонально й залишив гроші у фонді, який віддав під опіку адвокатської фірми. Дві інші виплати свідчили про те, що, перед тим як померти, Марласка мав якісь справи з майстернею надгробних скульптур і з якимсь темним персонажем із Соморостро, справи, що закінчилися передачею з рук у руки досить великої суми грошей. Я згорнув зошит, ще менше щось розуміючи, ніж раніше.
Я вже збирався покинути той дім, коли, обернувшись, звернув увагу на одну зі стін читальної зали, де висіло багато фотографій в акуратних рамах на тлі з гранатового оксамиту. Я підійшов до них і відразу впізнав похмуре й гордовите обличчя патріарха Валера, чий олійний портрет висів також у кабінеті його сина. Адвокат був зображений на більшості фотографій у товаристві видатних людей та патриціїв міста, які були, певно, сфотографовані під час різних урочистих святкувань та громадських подій. Досить було переглянути з десяток тих світлин і впізнати персонажів, що позували, усміхнені, поруч зі старим адвокатом, і ставало очевидним, що адвокатська контора «Валера, Марласка та Сентіс» була життєво важливим органом у функціонуванні організму міста Барселони. Син Валера, набагато молодший, але цілком пізнаваний, з’являвся також на кількох фотографіях, завжди на другому плані, завжди малопомітний у тіні патріарха.
Я відчув його присутність, перш ніж його побачив. На одній зі світлин були сфотографовані Валера-батько й Валера-син. Вони стояли біля дверей будинку номер чотириста сорок два на проспекті Діагональ, у якому була розташована їхня контора. Поруч із ними стояв високий і показний кабальєро. Його обличчя з’являлося також на багатьох інших фотографіях колекції, завжди поруч із Валера. Дієґо Марласка. Я уважно придивився до того тривожного погляду, до худого й незворушного обличчя, яке дивилося на мене з тієї світлини, знятої двадцять п’ять років тому. Як і хазяїн, він не постарів на жоден день. Я гірко посміхнувся, зрозумівши, яким наївним був. Те обличчя було зовсім не тим, як на фотографії, що її мені дав мій друг із колишніх службовців поліції.
ebooksa