Гра янгола

Віктор Ґрандес холодно посміхнувся мені. Я подумав, що вони, певно, чекали мене багато годин, ховаючись у під’їзді якогось будинку.

– Ви тут щось переставляєте, Мартін.

– Наводжу лад.

Інспектор подивився на купу одягу та ящиків і на відсунуту від стіни шафу й обмежився кивком голови.

– Я попросив Маркоса й Кастело зачекати внизу. Хотів подзвонити, але ви залишили двері відчиненими, і я дозволив собі увійти. Я сказав собі: бачу, що друзяка Мартін уже чекає мене.

– Чим я можу допомогти вам, інспекторе?

– Ви підете зі мною до комісаріату, якщо зробите мені таку ласку.

– Мене затримано?

– Боюся, що так. Ви підете зі мною добровільно чи хочете, щоб я застосував силу?

– Піду добровільно, – запевнив його я.

– Дякую.

– Ви дозволите мені взяти пальто? – запитав я.

Ґрандес дивився мені у вічі протягом якоїсь миті. Потім узяв пальто й допоміг мені його одягти. Я відчув вагу револьвера біля своєї ноги. Спокійно застебнув пальто на всі ґудзики. Перед тим як вийти з кімнати, інспектор кинув останній погляд на відкриту стіну. Потім показав мені, щоб я вийшов у коридор. Маркос і Кастело піднялися на сходовий майданчик і чекали мене там із посмішками тріумфу. Дійшовши до кінця коридору, я на мить затримався, щоб подивитися всередину будинку, туди, де панувала непроглядна темрява. Я запитав себе, чи мені судилося ще сюди повернутися. Кастело дістав наручники, але Ґрандес зробив заперечливий жест.

– У цьому немає необхідності, правда ж, Мартін?

Я кинув головою. Ґрандес зачинив двері й обережно, але твердо підштовхнув мене до сходів.

18

Цього разу не було ані умисне підготовлених ефектів театрального жаху, ані вогких і темних буцегарень. Зала була простора, світла, з високою стелею. Вона навіяла мені враження шикарного релігійного колегіуму, не бракувало навіть великого розп’яття попереду. Вона була розташована на першому поверсі комісаріату поліції, крізь її великі вікна можна було бачити людей і трамваї, які вже починали свій уранішній рух по Віа-Лаєтана. У центрі зали стояли два стільці й металевий стіл, які в такому великому порожньому просторі здавалися мініатюрними. Ґрандес підвів мене до стола й наказав Маркосу та Кастело, щоб вони залишили нас наодинці. Двоє поліціантів не поспішали виконати наказ. Лють, якою вони дихали, можна було відчути в повітрі. Ґрандес зачекав, поки вони вийдуть, і розслабився.

– Я думав, ви мене вкинете в яму з левами, – сказав я.

– Сядьте.

Я підкорився. Якби не погляди Маркоса та Кастело, якими вони обдарували мене, виходячи, металеві двері та ґрати по той бік вікон, ніхто б не сказав, що моє становище тяжке. Остаточно мене заспокоїли термос із гарячою кавою та пачка сигарет, яку Ґрандес поклав на стіл, але насамперед його лагідна й приязна усмішка. Цього разу інспектор мав намір узятися за мене по-справжньому.

Він сів переді мною й розгорнув папку, звідки витяг кілька фотографій, які виклав на стіл, одну побіля одної. На першій був знятий адвокат Валера в кріслі біля каміна у своєму салоні. Поруч із цією була фотографія трупа вдови Марласки або того, що від нього залишилося на той час, коли його витягли з басейну біля її будинку на шосе Вальвідрера. На третій світлині був чоловічок із перетятим горлом – певно, Даміан Роурес. На четвертій була Крістіна Саньєр, і я зрозумів, що знімок зроблено в день її весілля з Педро Відалем. Дві останні фотографії були портретами моїх колишніх видавців Баридо та Есковільяса, знятими у фотостудії. Акуратно виклавши й підрівнявши всі шість фотографій, Ґрандес уп’явся в мене непроникним поглядом і зо дві хвилини просидів мовчки, вивчаючи мою реакцію на ці фотографії або її відсутність. Потім, зважуючи кожен свій рух, він налив каву у дві філіжанки й підсунув одну до мене.