Гра янгола

– Я вирішив надати вам можливість розповісти мені все, Мартін. Я хочу знати ваш погляд на всі ці події. І, будь ласка, викладіть усе детально й не поспішаючи, – сказав він нарешті.

– У цьому немає сенсу, – сказав я. – Це нічого не змінить.

– То ви хочете, щоб я залучив до справи й інших, можливо, причетних до неї осіб? Вашу помічницю, наприклад? Як там її звуть? Ізабелла?

– Дайте їй спокій. Вона нічого не знає.

– Переконайте мене.

Я подивився на двері.

– Для вас існує лише один спосіб вийти з цієї зали, Мартін, – сказав інспектор, показавши мені ключ.

Я знову відчув вагу револьвера в кишені свого пальта.

– Звідки ви хочете щоб я почав?

– Ви оповідач. Я прошу тільки, щоб ви розповіли мені правду.

– Я не знаю, яка вона – правда.

– Правда – та, що болить.

Протягом більш ніж двох годин Віктор Ґрандес жодного разу не розтулив рота. Він слухав мене дуже уважно, вряди-годи киваючи головою й іноді щось записуючи до свого блокнота. Спочатку я дивився на нього, але незабаром уже забув, до кого звертаюся, і зрозумів, що розповідаю всю цю історію собі самому. Слова перенесли мене в той час, про який я, як мені здавалося, забув, до тієї ночі, коли у дверях редакції вбили мого батька. Я пригадав також свої дні в редакції «Голосу індустрії», довгі роки, протягом яких я здобував собі засоби до існування, пишучи ночами детективні історії, і той перший лист, підписаний Андреасом Кореллі, що вселив мені великі надії. Я пригадав свою першу зустріч із хазяїном біля Водного резервуару й ті дні, коли єдиним обрієм для мене була переконаність у наближенні невідворотної смерті. Я розповів про Крістіну, про Відаля й про історію, фінал якої міг передбачити кожен, крім мене. Я розповів йому про дві книжки, які написав, підписавши одну своїм прізвищем, а другу – прізвищем Відаля, про остаточну втрату своїх жалюгідних надій і про той вечір, коли побачив, як моя мати вкинула до сміттєвого кошика ту єдину добру річ, що її, як мені здавалося, я створив протягом усього свого життя. Я не сподівався від інспектора ані розуміння, ані співчуття. Мені було досить того, що я намагався накреслити уявну мапу подій, які привели мене до цієї зали, до цієї миті абсолютної порожнечі. Я повернувся до того будинку біля парку Ґвель і до тієї ночі, коли хазяїн сформулював мені пропозицію, від якої я не зміг відмовитися. Я відверто розповів про свої перші підозри, про свої намагання з’ясувати історію будинку з вежею, історію дивної смерті Дієґо Марласки, розповів про ту павутину омани, у якій я зрештою заплутався і в яку потрапив через прагнення задовольнити свою гординю, свою жадібність і своє бажання вижити, нехай там що. Вижити, щоб розповісти цю історію.

Я не пропустив нічого. Нічого, крім найважливішого, крім того, про що боявся розповісти навіть собі самому. У своїй розповіді я повернувся до санаторію на віллі «Сан-Антоніо» в пошуках Крістіни, але знайшов там лише криваві сліди, які губилися на снігу. Мабуть, якби я розповів про це кілька разів, то й сам би повірив у те, що все було саме так. Моя історія закінчувалася цим ранком, коли я повернувся з бараків Соморостро і з’ясував, що серед фотографій, які інспектор виклав переді мною на стіл, бракувало тільки моєї, бо так постановив Дієґо Марласка.

По закінченні тієї розповіді запала довга мовчанка. Я ще ніколи у своєму житті не почувався таким стомленим. Мені хотілося піти звідси, лягти спати й більше ніколи не прокидатися. Ґрандес спостерігав за мною з протилежного боку стола. Мені здавалося, що він збентежений, засмучений, розлючений і, головне, розгублений.

– Скажіть що-небудь, – попросив я.

Ґрандес зітхнув. Він підвівся зі стільця, якого не покинув жодного разу протягом усієї моєї розповіді, і підійшов до вікна, ставши до мене спиною. Я уявив собі, як дістаю револьвер із кишені пальта, стріляю йому в потилицю й виходжу звідси, відчинивши двері ключем, який дістану з його кишені. Через шістдесят секунд я міг би опинитися на вулиці.

– Ми з вами розмовляємо тут тому, що вчора нам надіслали телеграму з відділка цивільної жандармерії Пучсарда, де сказано, що Крістіна Саньєр зникла із санаторію на віллі сан-Антоніо» і ви головний підозрюваний. Головний лікар того центру запевняє, що ви говорили йому про своє бажання забрати її, а він категорично відмовився виписати її з лікарні. Я розповідаю про це, щоб ви добре собі усвідомили, чому ми з вами тут, у цій залі, за кавою й сигаретами розмовляємо, як двоє давніх друзів. Ми з вами тут тому, що дружина одного з найбагатших людей Барселони зникла, і ви єдиний, хто знає, де вона є. Ми з вами тут тому, що батько вашого друга Педро Відаля, один із наймогутніших людей нашого міста, зацікавлений у цій справі й на правах, як здається, вашого давнього знайомого, він звернувся до моїх начальників із люб’язним проханням, щоб ми не доторкнулися до вас навіть пальцем, перш ніж добудемо від вас цю інформацію, і щоб ми відклали всі інші міркування на потім. Якби не це і якби не моя наполегливість у тому, щоб мені надали змогу прояснити справу власними методами, якби не це, повторюю, то ви сиділи б у найтемнішій буцегарні й замість розмовляти зі мною розмовляли б із Маркосом і Кастело, які, щоб ви знали, переконані в тому, що розмовляти з вами, не розтрощивши для початку вам молотком коліна, – це означає лише марнувати час і ставити під небезпеку життя сеньйори Відаль, і таку думку з кожною хвилиною, що спливає, дедалі більше поділяють мої начальники, які вважають, що я даю вам надто багато волі в ім’я нашої дружби.

Ґрандес обернувся й подивився на мене зі стримуваним гнівом.

– Ви мене не слухали, – сказав я. – Ви не чули нічого з того, що я вам сказав.