Я прикинув, що було близько дев’ятої ранку, коли інспектор Віктор Ґрандес покинув мене, замкненого в тій залі, у компанії лише термоса з холодною кавою та пачки сигарет. Він поставив на варті біля дверей одного зі своїх людей, і я чув, як він наказав, щоб той під жодним приводом нікого не пропускав. Через п’ять хвилин після того як він пішов, хтось постукав у двері, і я впізнав обличчя сержанта Маркоса, яке з’явилося за шибкою. Я не міг почути його слів, проте артикуляція його губ не залишала місця для сумнівів:
– Готуйся, сучий сину.
Решту ранку я просидів на підвіконні, дивлячись на людей, що йшли, куди їм хотілося, по той бік ґрат, курячи та розгризаючи грудки цукру з тією самою насолодою, з якою це неодноразово робив на моїх очах хазяїн. Утома – а може, то був розпач – здолала мене десь опівдні, і я ліг на підлогу обличчям до стіни. Я заснув менш як за хвилину. Коли прокинувся, у залі була півсутінь. Уже споночіло, і жовте світло від ліхтарів на Віа-Лаєтана малювало тіні від автомобілів і трамваїв на стелі зали. Я підвівся на ноги, відчуваючи холод від підлоги в усіх м’язах свого тіла, і підійшов до радіатора в кутку, який виявився холоднішим, ніж мої руки.
У цю мить я почув, як двері до зали відчинилися в мене за спиною, і, обернувшись, побачив інспектора, що дивився на мене з дверей. За знаком Ґрандеса один із його людей увімкнув у залі світло й зачинив двері. Різке металеве світло вдарило мені у вічі, на мить засліпивши. Коли я розплющив очі, то побачив інспектора, що кліпав повіками так само розгублено, як і я.
– Вам треба в туалет?
– Ні. Узявши до уваги обставини, я вирішив помочитися в штани й у такий спосіб почати готуватися до камери жахіть інквізиторів Маркоса й Кастело.
– Я радий, що ви не втратили почуття гумору. Воно вам знадобиться. Сідайте.
Ми сіли на ті самі стільці, на яких сиділи кілька годин тому, і мовчки подивилися один на одного.
– Я почав перевіряти деякі факти з вашої розповіді.
– І як?
– Звідки ви хочете щоб я почав?
– Ви поліція.
– Мій перший візит був у клініку лікаря Тріаса, на вулицю Мунтанер. Він був коротким. Лікар Тріас помер дванадцять років тому, і його консультація вже вісім років належить дантистові на ім’я Бернат Льйофріу, який, звісно ж, ніколи про вас не чув.
– Це неможливо.
– Стривайте, найцікавіше буде далі. Вийшовши звідти, я навідався до центральної контори Іспанського колоніального банку. Їхні декорації та бездоганне обслуговування вражають. Мені навіть захотілося відкрити там рахунок. Там мені повідомили, що ви ніколи не відкривали рахунку в тому закладі, що вони ніколи не чули ні про кого, хто мав би ім’я Андреас Кореллі, і що жоден із їхніх клієнтів не має на своєму валютному рахунку сто тисяч франків. Ви все чули?
Я зціпив зуби, але кивнув головою.
– Свій наступний візит я зробив до контори покійного адвоката Валера. Там я довідався, що ви справді маєте банківський рахунок, але не в Іспанському колоніальному банку, а в банку «Сабадель», звідки на рахунок адвокатів ви перевели гроші у сумі дві тисячі песет десь півроку тому.
– Нічого не розумію.
– Усе дуже просто. Ви найняли Валера анонімно, чи так вам здавалося, адже банки мають пам’ять кращу, аніж поети, і не забувають жодного сантима, який їм доводиться переводити на той або той рахунок. Признаюся вам, що на той час у мене з’явився справжній інтерес до цієї справи, і я вирішив навідатися до майстерні надгробних скульптур «Санабре та сини».
– Не кажіть мені, що ви не бачили там янгола…
ebooksa