– Що вона накоїла тепер? – запитала матрона.
– Вона одержала спадщину. Скажіть мені, де я можу її знайти, і вам теж, можливо, щось перепаде.
Матрона засміялася, але очі в неї жадібно заблищали.
– Наскільки мені відомо, вона мешкає в пансіоні «Санта-Люсія» на вулиці Маркіза Барберá. Скільки вона успадкувала?
Я кинув на прилавок кілька монет і вийшов із тієї брудної ями, не завдавши собі клопоту відповідати на її запитання.
Пансіон, де жила Ірен Сабіно, був у похмурому будинку, що здавався спорудженим із викопаних кісток та вкрадених могильних плит. Поштові скриньки в комірчині портьє були вкриті іржею. На перших двох поверхах не було жодної таблички з прізвищем. На четвертому поверсі була швацька майстерня з гучною назвою «Середземноморський текстиль». Найвищий, п’ятий поверх займав пансіон «Санта-Люсія». Сходи, на яких ледве вміщувалася одна особа, підіймалися в темряву, запах каналізації просочувався крізь стіни й роз’їдав шпалери, наче кислота. Я піднявся на чотири поверхи й вийшов на похилий майданчик, куди вели лише одні двері. Я постукав у них кулаком, і через мить мені відчинив чоловік, високий і тонкий, наче персонаж із кошмару, зображеного на одній із картин Ель Греко.
– Я шукаю Марію Антонію Санауху, – сказав я.
– Ви лікар? – запитав він.
Я відсунув його вбік і ввійшов. Вузькі й темні кімнатки тіснилися по обидва боки коридору, у кінці якого було вікно, що виходило до колодязя, освітленого слуховим віконцем. Сморід із каналізаційних труб насичував атмосферу. Чоловік, який відчинив мені двері, так і залишився там стояти, дивлячись на мене розгубленим поглядом. Я припустив, що то один із пожильців.
– Де її помешкання? – запитав я.
Він дивився на мене мовчки, непроникним поглядом. Тоді я дістав із кишені револьвер. Чоловік, не втративши свого незворушного спокою, указав на останні двері в коридорі, біля самого вікна. Я рушив туди й, коли виявив, що двері замкнені, почав колупатися в замку, щоб його зламати. Решта мешканців повиходили в коридор, такий собі гурт пропащих, забутих душ, які, схоже, протягом років не бачили світло сонця. Я пригадав свої жалюгідні дні, прожиті в пансіоні доньї Кармен, і мені подумалося, що моя давня оселя могла здатися новим готелем «Ріц» супроти цього страхітливого чистилища, що їх так багато в нетрищах кварталу Раваль.
– Повертайтеся до своїх помешкань, – сказав я.
Ніхто не подав знаку, що мене почув. Я підняв руку й показав револьвер. Наступної миті всі позникали у своїх кімнатах, мов наполохані миші, крім кабальєро сумного й худого образу. Я знову зосередив свою увагу на дверях.
– Вона замкнулася зсередини, – пояснив пожилець. – Сидить там ще від полудня.
Запах, що нагадав мені запах гіркого мигдалю, просочувався під дверима. Я вдарив у них кілька разів кулаком, проте відповіді не дістав.
– Економка має ключ, що годиться для всіх дверей, – сказав пожилець. – Якщо захочете зачекати… я його принесу. Не думаю, що затримаюся надовго.
Замість відповіді я відійшов до протилежної стіни коридору й з розгону всією своєю вагою наліг на двері. Замок зламався після того, як я натиснув на двері вдруге. Як тільки я опинився в помешканні, той гострий і нудотний сморід ударив мені в ніс.
– Господи, – промурмотів пожилець за моєю спиною.
Колишня зірка Паралело лежала на ліжку, бліда й вкрита потом. Губи в неї були чорні і, побачивши мене, вона посміхнулася. Її руки міцно тримали пляшечку з-під отрути. Вона випила її до останньої краплі. Її дихання, що смерділо кров’ю та жовчю, наповнювало кімнату. Пожилець затулив собі носа й рота долонею й відступив у коридор. Я дивився на Ірен Сабіно, що корчилася, тоді як отрута роз’їдала її зсередини. Схоже, смерть не дуже поспішала.
– Де Марласка?
ebooksa