Відаль дібрав мені все власноруч. Він подав мені сорочку, яка, певно, коштувала не менше, аніж маленький маєток, костюм-трійку, пошитий на його розмір у Лондоні, і італійські черевики, що, певно, не були б останніми й у гардеробі хазяїна. Я вдягався мовчки, поки Відаль замислено дивився на мене.
– Трохи завузький у плечах, але ти його розносиш, – сказав він, подаючи мені дві сапфірові запонки.
– Що вам розповів інспектор?
– Усе.
– І ви йому повірили?
– А яка різниця, повірив я йому чи ні?
– Для мене це має вагу.
Відаль сів на лаву, що стояла під стіною, на якій висіли дзеркала від підлоги до стелі.
– Він каже, ти знаєш, де Крістіна, – промовив він.
Я кивнув головою.
– Вона жива?
Я подивився йому у вічі й дуже повільно кивнув головою. Відаль слабко всміхнувся, уникаючи мого погляду. Потім заплакав, і жалібний стогін вихопився із самої глибини його грудей. Я сів поруч і обняв його.
– Пробачте мені, доне Педро, пробачте…
Пізніше, коли сонце вже опустилося до самого обрію, дон Педро зібрав мій старий одяг і вкинув його у вогонь. Перед тим як спалити пальто, він дістав із кишені «Кроки в небо» й віддав книжку мені.
– Ця книжка краща з тих двох, які ти написав торік, – сказав він.
Я дивився, як він ворушить мій одяг, що горів у вогні.
– Коли ви це зрозуміли?
Відаль знизав плечима.
– Навіть марнославний дурень не може обманювати себе вічно, Давиде.
Я не зрозумів, чи то в його голосі прозвучала злість, чи тільки смуток.
ebooksa