Я побачив, як вона кивнула головою й поклала слухавку.
– Вона каже, що зараз вийде до вас.
– Скільки ти тут працюєш? – запитав я.
– Тиждень, – відповіла дівчина.
Вираз її обличчя був стурбований. Якщо я не помилявся у своїх розрахунках, то за останній рік це була вже восьма дівчина в приймальні контори Баридо та Есковільяса. Ті службовці фірми, які безпосередньо підкорялися шахраюватій Ермінії, тут довго не затримувалися, бо Отрута, як тільки помічала, що вони її в чомусь переважають, – а так було в дев’яти з десяти випадків, – боячись, що її можуть відсунути в тінь, звинувачувала їх у крадіжці, в обмані, у чому завгодно й починала бубніти, аж поки Есковільяс не виставляв чергову дівчину на вулицю, погрожуючи смертю від рук найманого вбивці, якщо вона почне базікати зайве.
– Яка радість бачити тебе, Давиде, – сказала Отрута. – Ти погарнішав. І вигляд у тебе чудовий.
– Бо мене нещодавно переїхав трамвай. Баридо тут?
– Які там у тебе до нього справи? Для тебе він завжди тут. Він буде дуже втішений, коли я йому скажу, що ти прийшов нас навідати.
– Бо ти не знаєш, чому я прийшов.
Отрута провела мене до кабінету Баридо, декорованого, немов приймальня опереткового прем’єр-міністра, з безліччю килимів, імператорських бюстів, натюрмортів і придбаних навмання оправлених у шкіру томів, про зміст яких, я був певен, хазяїн кабінету не мав найменшого уявлення. Баридо подарував мені одну зі своїх наймасніших усмішок і потиснув мені руку.
– Ми всі з нетерпінням чекаємо наступної книжки. Я радий вам повідомити, що дві останні ми вже перевидали, і їх у нас буквально виривають із рук. Ми надрукували ще п’ять тисяч примірників. Що ви на це скажете?
Я сказав би, що вони надрукували їх не менш як п’ятдесят тисяч, але обмежився тим, що без жодного ентузіазму схвально кивнув головою. Баридо та Есковільяс довели до досконалості той процес, який у барселонських видавничих колах був відомий під назвою «подвійний наклад». Кожну книжку видавали офіційним накладом у кілька тисяч примірників, від якого виплачували мізерний прибуток авторові. Потім, якщо книжка добре продавалася, її видавали ще одним або кількома реальними й підпільними накладами в десятки тисяч примірників, про які ніколи не повідомляли і з яких автор не одержував жодної песети. Ці, останні примірники де в чому відрізнялися від перших, тому що Баридо потай друкував їх на старій занедбаній фабриці ковбас, розташованій у містечку Санта-Перпетуа-де-Моґода, і коли хтось починав гортати таку книжку, вона поширювала непомильні пахощі добре приготованої ковбаси.
– Боюся, у мене для вас погані вісті.
Баридо й Отрута перезирнулися, не змінивши солодкого виразу на своїх обличчях. У цю мить Есковільяс матеріалізувався у дверях і подивився на мене тим сухим і похмурим поглядом, яким дивляться на мерця, коли на око визначають розміри його труни.
– Поглянь-но, хто до нас прийшов. Яка приємна несподіванка, чи не так? – сказав Баридо, звертаючись до свого компаньйона, який обмежився кивком голови.
– Про які погані новини йдеться? – запитав Есковільяс.
– Ви трохи не встигаєте, друже Мартін? – з приязною усмішкою запитав Баридо. – Я певен, ми це зможемо залагодити…
– Ні. Річ не в тому, що я не встигаю. Річ у тому, що книжки не буде.
Есковільяс ступив крок уперед і підняв брови. Баридо захихотів.
– Як це «книжки не буде»? – запитав Есковільяс.
ebooksa