– А буде наступний раз? – запитав я.
Кореллі зупинився й обернувся.
– Він завжди є, – відповів він.
– Коли й де?
Останні промені призахідного сонця падали на місто, і його очі блищали, наче дві розжарені вуглини.
Я побачив, як він вийшов у двері, що виводили на сходи. Лише тоді я раптом пригадав, що протягом усієї нашої розмови він жодного разу не моргнув.
Поліклініка розташовувалася на високому поверсі, звідки було добре видно море, що блищало вдалині, і похилу вулицю Мунтанер, якою котилися до новозабудованих кварталів трамваї між великими багатоквартирними будинками та панськими віллами. Приймальня поліклініки пахла чистотою. Її зали були декоровані з вишуканим смаком. Картини, які висіли тут на стінах, мали на меті заспокоювати пацієнтів: на них були зображені переважно пейзажі, які вселяли надію й дихали миром. Великі книги на полицях додавали цьому закладу авторитетності. Медсестри рухалися тут, немов балерини, і всміхалися кожному. Це було чистилище для людей із туго напханими гаманцями.
– Лікар зараз вас огляне, сеньйоре Мартін.
Лікар Тріас мав поблажливий і бездоганний вигляд і вселяв спокій та довіру до себе кожним своїм порухом. Сірі очі дивилися проникливим поглядом із-під окулярів, зсунутих угору. Усмішка щира й привітна, проте без найменших ознак легковажності. Лікар Тріас був чоловіком, що звик воювати зі смертю, і чим більше він усміхався, тим більший страх опановував його пацієнта. З того, як він запросив мене проходити й сідати, я зрозумів, що, хоча кілька днів тому, коли я почав проходити обстеження, він говорив мені про останні досягнення в галузі науки та медицини, які дозволяють сподіватися на успіх у боротьбі із симптомами, які я описав, його власний висновок не залишає місця для сумнівів.
– Як ваші справи? – запитав він мене, вагаючись, подивитися мені у вічі чи на скатертину, якою був застелений стіл.
– Про це я сподіваюся почути від вас.
Він обдарував мене легкою усмішкою гравця, який має виграшну карту.
– Медсестра сказала мені, що ви письменник, хоч я бачу, що в анкеті, яку ви в нас заповнювали, ви назвалися торговцем.
– У моєму випадку між цими термінами немає різниці.
– Думаю, хтось із моїх пацієнтів є вашим читачем.
– Сподіваюся, ця професія не завдала мені непоправної неврологічної шкоди.
Лікар усміхнувся, ніби моя репліка здалася йому дуже дотепною, а тоді відразу змінив позу та вираз обличчя, даючи зрозуміти, що приязний та банальний вступ до розмови закінчено.
– Сеньйоре Мартін, я бачу, ви прийшли сюди сам-один. Ви маєте якихось близьких родичів? Дружину? Братів чи сестер? Батьків, які досі живі?
– Це звучить, як похоронний дзвін, – наважився пожартувати я.
– Сеньйоре Мартін, я не стану вам брехати. Результати перших аналізів виявилися не такими обнадійливими, як ми сподівалися.
ebooksa